Тільки зручно вмостилася, витягнувши ноги, що аж гули від утоми, як надворі почулися якісь дивні звуки. Забувши про біль у суглобах, миттю кинулася до вікна, де розгорталися події, як у крутому бойовику. Городами по стежці, що вела до лікарні, із криком бігла Мальована Стефка, тримаючись за серце. Із сокирою в руках її уже доганяв чоловік Петро, а за Петром із вилами біг Микола, Стефчин брат. 

Оксана кинулася відчиняти лікарняні двері, в які вже через хвилину вскочила перелякана Стефка, а за нею і Петро. Поки Стефка, стискаючи обома руками ліву груднину, кричала, щоб викликали дохтора, бо треба робити операцію, Петро і Микола уже шарпалися не на жарт. Але, почувши Стефчине «я шила, заколола голку у вилогу, а вона проколола тіло і пішла до серця», опустили руки.   

– Ти чого за нею із сокирою біг? – запитав спантеличено Микола.  

– Та я рубав дрова, бачу, жінка з криком біжить до больниці, то я за нею. А ти чого за мною біг з вилами? – здивовано запитав швагра.  

– А що би ти робив, якби побачив, що за твоєю сестрою хтось із сокирою біжить? Побіг рятувати.  

Поки чоловіки емоційно з’ясовували стосунки, медсестра Оксана Петрівна уже додзвонилася до лікаря. Ніяк не могла втихомирити своє дихання, руки тремтіли. Людини із сокирою, що біжить за тобою, вона боялася більше, ніж скаженого пса. Таке бачила не в кіно – таке випробувала на власній шкірі.  

Із Ігорком вони поженилися відразу після її випускного у медучилищі. Виглядало, що життя у них буде казкове: давно любляться, мають де жити, бо бабця з дідом переїхали до старшої дочки, а їм залишили свою хату. І з роботою все вирішилося – звільнилося місце медсестри у місцевій лікарні. Оксанина цьотка просто на весілля привела їм корову у вінку – щоб молода пара мала добрий заділ на спільне життя.

  
– Ну тоді з мене січкарня, – гордо заявив тато молодого.  

І справді другого дня після весілля привіз її на нове синове обійстя. Січкарня була стара, ще австрійська, але моцна і різала, як нова. У подружжя згодом народилася здорова донечка, яку назвали в честь баби – Софією. Усе було добре, але згодом Оксана почала помічати, що у чоловіка, крім неї, з’явилася ще одна любов – до горілки. Спочатку з роботи приходив напідпитку, потім – добряче п’яний, а ще пізніше – скажено п’яний. Тоді він брав у руки сокиру і ганяв дружину кругом хати, маючи від того велике задоволення. Уранці, проспавшись, щоразу плакав і просив вибачення. Клявся, що більше такого не буде. Але за який тиждень-другий усе повторювалося і то ще з більшою жорстокістю. Побачивши, що дитина вже почала зриватися і кричати уві сні, Оксана таки наважилася: викликала міліцію і подала заяву на розлучення.  

Розходилися тихо, без сварки. Але через тиждень колишній об’явився. Ледь тримаючись на ногах, зайшов до хати і сказав, що забере січкарню, бо то його тато дав і вона йому дорога як пам’ять про татуня.  

– Можеш забирати, – спокійно проказала Оксана. – Але знай, що твій батько, який був розумний і добрий чоловік, навряд чи би тішився, якби дізнався, що в його єдиної внучки забирають молоко. Бо корову я буду змушена в такім випадку продати. 

Ігорко, що вже рушив до стодоли, завмер на місці. А тоді плюнув спересердя і подибав до хвіртки.  

Та корівчина врятувала їх, коли зарплату по року не виплачували і в загальному лексиконі з’явилося слово «бартер», яке означало, що взамін на кровно зароблені можеш узяти найбезглуздіші товари на зразок горілки чи тарілок. Тоді Оксана, щоб вижити, понабирала городів і вечорами та досвітками пропадала на них, щоб якось вижити. Софійка ще дошкільням навчилася помагати мамі – тицяла в рядочки цибульку, кидала в ямки картоплю, навіть розкладати в борозенки насіннячко мама навчила. А як пішла в школу, то вже йшла з мамою в поле зі своєю сапкою. Цюпала один рядок, поки мама встигала чотири.  

– Мамочко, ну як то: твоя сапа раз-раз – і кукурузка обсапана, а в мене раз-раз – і її немає?  

– А в мене розумна сапа, – засміялася Оксана, випростовуючись, щоб розім’яти затерплу спину.  

…Як давно то було. Софійка вже працює лікарем у київському диспансері. Приїжджає із сім’єю до матері у відпустку і на свята. Була з чоловіком і Матвійчиком, і на Трійцю. Приїхали ще в суботу. Поки її хлопці переносили в хату з машини подарунки і лаштували святкову вечерю, миттю перевдягнулася і побігла до мами на город. Удвох жінки швидко пропололи моркву, посіяли, як годиться, у Зелену суботу ще рядок огірків (бо таких смачних, як у бабусі Оксани, у Києві не купиш).  

– Соню, ти з дороги, пішла би краще відпочила, – шкодувала Оксана свою донечку. – А я потім помаленьку посапаю.  

– Нічого, трохи розімнуся, це корисно, – Софія задоволено оглянулася на свої чисті рівні рядочки. – Бачиш, мамо, і моя сапа тепер розумна, як тоді була твоя.  

– Ага, їй було коли повчитися у моєї, досвід, можна сказати, перейняла, – у тон їй відповіла мати.  

І обоє щасливо розсміялися. Шух-шух, знову запрацювали їхні мудрі сапи. Жінки поспішали. Удома їх уже чекала сім’я. 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували