– Пробач мені, сину, – сказав у відповідь батько. 

– За що?

 
– За те, що я не завжди був добрий із твоєю матірʼю.  Це моя вина, що в тобі є темний куточок із думкою про розлучення. 

– Не розлучатися? 

– Не розлучайся... Навіть не думай ніколи про це. 

– Терпіти до кінця днів? 

– Не треба терпіти...  Ти не її терпиш, а своє погане ставлення до неї. Змінишся сам – зміниться все довкола. 

– Як змінитися? 

– Дивися на жінку, як учить Господь. Вона – Його дар для тебе. Твоя радість…  Твоя помічниця…  Мати твоїх дітей… Несильна посудина, яку Бог дав тобі в руки, щоб ти тримав ніжно, обережно, зберігав…  Все інше – дрібниці! Якщо вона щось сьогодні не вміє – навчиться.  Ти й сам не все вмієш, що маєш робити… Якщо щось не встигає – покрий цю її слабкість своєю силою та любовʼю…  Якщо чогось не знає, розкажи увечері за чашкою чаю, ніжно обійнявши за плечі…  Ваш шлях – він лише ваш. Ваше кохання – тільки ваше.  Будь-хто, хто «вставляє» тобі очі ненависті, – ворог твого будинку.  Навіть якщо це твоя мати…  Твій брат…  Чи твій найкращий друг… Не суди їх за це.  Вибач.  І кожному з них дай зрозуміти, що за свою дружину, за своє кохання ти, якщо треба, без роздумів помреш, але нікому навіть поганим словом доторкнутися до своєї родини не дозволиш… 

– Вас із мамою теж хотіли розлучити? 

– Ми і без «помічників» іноді міцно сварилися. Дурними були, горді...  У вас інше життя.  Вас від Бога ніхто не жене.  Просіть у Нього мудрості. 
Поступайтеся одне одному...  Жалійте і втішайте одне одного... Кохання, якщо ти не знаєш, воно ж росте.  

Усю її велич, усю її цінність ти побачиш тільки в глибокій старості, коли ту саму дружину ввечері ніжно обіймеш за плечі, і вам не треба буде слів… 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували