– Бабусю, – торкотіла студентка вишу, – які ж ви вперті. Скільки прошу вийти на вулицю, а ви не хочете. Мабуть, на балконі простудилися. 

– У моєму віці, мила, легенький вітерець шкодить. Не переймайся, ще три дні і здорова буду. Залишилося кілька уколів з антибіотиками. 

– Слухайте, не відчеплюся, поки не розповісте про свою молодшу сестру. Що трапилося? Скільки років ворогуєте. Хіба так можна? 

– Не ятри душу, Софіє. Це давня історія, яку заберу з собою в могилу. 

Та цього разу Софійка була дуже наполегливою і надто цікавою. 

– Розумієте, тітка Зеня якось прохопилася, що колись ви з Василиною непорядно вчинили і багато хто опісля вас засуджував. 

– Ох вже ці людські пересуди, – видно було, що Михайлина неабияк засмутилася. 

– Гаразд слухай. Тобі, щебетухо, вирішувати – добре я зробила чи ні. 

З батьком і ненькою в селі проживала. Була у мене молодша сестричка Василина. Ми любилися і годилися завжди. Хоча й різними були на вроду та характер. Я – запальна, висока і чорнява. А сестричка навпаки, повна протилежність – спокійна, невисокого зросту, з русою косою. Отож ми зростали і лиха не знали. 

Та якраз, коли я школу закінчила, мати сильно захворіла. Батько все розпродав, а коштів не вистачало. Через два роки він звернувся до місцевого багатія – дядька Федора. Той худобу тримав, пасіку мав і вихвалявся статками. Тато його попрохав допомогти. Той, правда, не відмовив. Але захотів породичатися з нами. Віддай, мовляв, свою молодшу Василину за мого сина Ореста. Вони й уклали таку усну угоду. 
Усе б нічого. Та Орест вдачу мав непросту. Запальний був, але на вроду був легінь хоч куди. В чорнявого Ореста чи не всі дівчата були закохані. Вже й заручини відбулися. 

А за місяць до весілля я випадково ввечері після танців за клубом почула розмову. Орест своєму стрийкові вихвалявся, що дружину свою, тобто мою сердешну Василинку, битиме так, що живого місця на ній не буде. Аби не гуляла і чоловіка боялася, слухала та поважала. Він так довго про це розповідав родичу, що я ледь їхнього діалогу не обірвала.  

Цілу ніч потім не спала, думала, що ж робити. Пішла до батька, йому одному все й виклала, як на духу. Та він лише плечима повів і суворо заборонив лізти, куди мені не слід. 

– Зрозумій, я Федірку чималу суму грошей винен, – казав. – А мамі вже краще. Уже й сватання було в хаті, не вмішуйсяся. Якось воно буде. 
Тоді я вирішила швидко діяти. Що тільки не вигадувала, аби він на мене увагу звернув. Жартувала, співала, навіть переступила через власну гордість і віддалася йому. 

А згодом Орест від мене, здавалося, голову втратив і весілля зіграли, де я отак несподівано стала нареченою замість Василини. 
Для села то була неабияка сенсація. Усі мене засуджували, шепотіли за спиною. А найгірше, що вразлива Василина плакала і проклинала мене. Мати теж не зрозуміла мого підлого вчинку. Вони обоє від мене відмовилися. Навіть на забаву не прийшли. Благословляв мене батько. Односельці ще довго про це теревенили. Не віталися, відверталися, а старші жінки навіть плювали в мій бік і називали «лярвиною». 

Повторюся, найболючіше боліло, що ненька й сестричка зовсім відцуралися. Ось тоді моє безтурботне дівування закінчилося, життя стало зовсім інакшим. Одні біди чекали попереду. Орест й справді виявився дуже жорстоким. Лупцював мене так, що синців не було, але тіло постійно боліло нестерпно. Я його в душі називала красень-садист і бажала благовірному смерті. Уявляєш, до церкви в неділю йду, а в храмі молюся, щоб тиран скоріше сконав. Бог навіть діток не дав доносити. Три викидні пережила. Люди гомоніли, що це мені така кара Божа. Не відали, що це ставалося через Орестові побої. Здавалося, чорної хустки ніколи не знімала. І лишень через довгих десять років розбився деспот на мотоциклі. На похороні всі плакали, а я в душі раділа і дякувала вищим силам за порятунок. 

З сестрою і матір’ю стільки разів робила спроби порозумітися, все розповісти. Але намарно, не пробачили, не вислухали жодного разу. Листи, які я писала, постійно поверталися назад. Їх навіть не відкривали. Ось, подивися у мою шухляду. Тому вирішила, що більше не буду ні перед ким виправдовуватися і не дозволю себе ображати. 

Багато років втратила з нелюбом, терпіла приниження задля своєї сестрички… Нехай, нехай я буду для всіх поганою розлучницею. 
Софія слухала і плакала.  

– Бабцю, – горнулася онука, – ти вчинила шляхетно. Але я б так не змогла. Обіцяю, що обов’язково віднайду твою сестру і все їй розповім. Правда, нарешті, має відкритися. 

– Навіщо? Не треба надриватися, давно змирилася з усім. А коли Степана зустріла і доньку, твою маму, народила, наче заново власну зірку відродила. Крила виросли, знову почала життя любити… 

Опісля вперта Софія доклала чимало зусиль, щоб віднайти двоюрідну бабу Василину. І так сталося, що завітала до неї просто на її ювілей. 
Спочатку іменинниця й на поріг не хотіла пускати Михайлининої онуки. Образа й досі гризла її душу. Але все ж уважно вислухала невеселу оповідь Софії і сльози виступили на очах у старенької. 

Коли ж через кілька днів зустрілися 70-річна Василина і 72-річна Михайлина, радості в обох було чимало. Десь пів години плакали й обіймалися. Це ж не жарти, довгих п’ятдесят років не бачилися. 

– Значить, ось така вона гірка правда, – голос у Василини тремтів. – Ти це зробила заради мене? 

– Так, – коротко відповіла та. 

– Пожертвувала долею, аби вберегти мене від насильника. – Тепер Василина просто ридала. Коли заспокоїлася, мовила такі бажані слова, яких давно потребувала Михайлина: – Пробач, рідненька. Недарма кажуть, що в житті усе зазвичай набагато складніше, ніж здається на перший погляд… 

Оксана ВОЛОШИНА 


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували