Спочатку була важка зміна в лікарні – пацієнти прибували і прибували, ніби в новорічну ніч їх тут чекали не крапельниці і уколи, а весела новорічна вечірка. Довелося навіть після роботи трохи затриматися у відділі, поки все розгребла. Прибігла додому, а тут нова катавасія – у сусіда навпроти серцевий напад. Довелося рятувати, поки приїде «швидка», яка виявилася не такою вже і швидкою. Потім на десять хвилин забігла до Марії Кирилівни з першого поверху, яка, можна сказати, охороняла її найцінніший скарб – білого котика, якого Лідія вчора купила на ринку для своєї внучечки. Алінка вже зранку з нетерпінням виглядала бабусю, бо знала, що та везла їй кошеня. Дитина, почувши по телефону, що воно біле і пухнасте, відразу дала йому назву: «Буде Сніжок».  

Сніжок, як і належиться у таких випадках, їхав зі Львова до Тернополя у спеціальній переносці, яка здавалася неймовірно великою для такого маленького колобка. По дорозі до вокзалу він сидів тихо, мабуть, наляканий навколишнім шумом. А в поїзді нарешті посміливішав і почав голосно вимагати, щоб його випустили на волю. Акуратно взяла кота на руки, намостила йому ліжечко у себе на колінах, і той відразу щасливо заснув, відчуваючи тепло людських рук. Ліда також заплющила очі і зручніше вмостилася у своєму куточку. Нарешті можна розслабитися, надто великою була напруга цього дня. 

Прокинулася від того, що поїзд зупинився на якійсь станції. Розплющила очі і враз сон як рукою зняло: котика ніде не було. Кинулася в коридор, ретельно оглядаючи всі купе. Навіть не було кого спитати, бо  майже всі пасажири мирно спали. Уже дійшовши до кінця вагону і втративши останню надію знайти свою згубу, побачила сивого чоловіка, що схилився. Біля його ніг терся Сніжок. А той чолов’яга тицяв йому під ніс кусок сирокопченої ковбаси.  

– Що ви робите?! – Ліда схопила кошеня на руки. – Він же ще маленький, йому таке шкідливо їсти.  

Чоловік розігнувся і довго мовчав. Замість того, щоб відповісти щось різке на зразок: «Треба краще пильнувати своїх котів», тихо мовив: «Цього не може бути»… Тільки тепер Лідія відірвала погляд від пухнастика і поглянула на дивного пасажира. Тепер настав час їй впасти у ступор.  

– Це ти, Валеро? – спитала по хвилі.  

– Я, Лідочко, я. Гадав, що у цьому житті ми вже більше ніколи не зустрінемося.  

Бабця, що до цього часу похрапувала на сусідній полиці, невдоволено зітхнула. Мовляв, поспати не дають. І Валерій пішов  за Лідою у її купе. Їм було про що поговорити… 

Знайомство їхнє і знайомством назвати не можна. Це була якась надзвичайна ситуація. За однокурсника Ігоря Ліда вийшла заміж несподівано навіть для себе самої. Ігор ще з третього курсу добивався норовливої провінціальної дівчини. Він легко влаштував їй і собі ординатуру в одному із медичних центрів у середмісті Львова, був не тільки уважним співробітником, але й галантним кавалером на всіх вечірках. І вона подумала собі: а, може, кращого чоловіка і шукати не треба, з ним завжди так легко. А виявилося, не завжди.  

Після весілля Ігорчика як підмінили. Куди й поділася його галантність і запопадливість. До дружини ставився як  до чергового бідного пацієнта – зверхньо і пихато.. 

Ліда терпіла, списуючи все на те, що вони ще молоді та зелені, а щоб збудувати міцну сім’ю, потрібен час. Мама сказала їй, що найкращим цементом для  подружжя є діти. Але, як з’ясувалося, мамин рецепт поширювався тільки на їхню з татом сім’ю. Коли Ігор дізнався, що вона вагітна, ще більше віддалився. Пропадав то на додаткових чергуваннях, то в барах – із залізобетоною мотивацією «треба зняти стрес». Складалося враження, що він навмисне провокує молоду дружину на конфлікт, але вона терпіла і мовчала. У неї було велике сподівання, що до того часу, як народиться дитина, Ігор зміниться і почне розуміти, що це його сім’я.  

На новорічну ніч йому знову випало нічне чергування. Але Ліда не засмутилася. Вона вирішила зробити чоловікові сюрприз. Тож, наладувавши повну сумку смаколиків, поїхала на роботу, щоб відсвяткувати разом.  

В ординаторській чоловіка не виявилося. Не знайшла його і ніде в палатах. Заглянула в маніпуляційну і побачила свого благовірного у аж надто тісних обіймах молодої медсестрички.  

– Вийди! – хрипко крикнув він дружині. Але вона не рушила з місця – просто не могла. Тоді він підскочив і міцним кулаком ударив її в підборіддя. Далі все було, як у дешевому бойовику: Ліда пролетіла через коридор і, добряче гепнувшись головою до дверей навпроти, почала повільно сповзати на підлогу. Цю картину побачив хворий із першої палати. Він, ні хвилі не роздумуючи, нокаутував Ігоря одним хуком. Потім підняв із підлоги молоду лікарку і посадив на банкетку. Ігор, оговтавшись, вказав пацієнтові на двері, хоча надворі стояла густа новорічна ніч. Коли Ліда вийшла з лікарні, побачила того вигнанця на сходах. Підійшла, щоб подякувати за те, що заступився. Але незнайомець її випередив.  
– Як ви почуваєтеся? Може, провести додому? У мене тепер багато часу до поїзда.  

– І в мене теж вільний час з’явився, – невесело усміхнулася вона. – Так нового року я ще ніколи не зустрічала. Мабуть, рік цей буде дуже веселим. Недаремно ж говорять: як його зустрінеш, так і проведеш. Аж боюся повертатися у свою порожню квартиру. Очевидно, так тепер буде завжди. 
– А ви не повертайтеся туди сьогодні. Давайте влаштуємо прогулянку по новорічному Львову. Ви ж мені покажете своє місто? 
Валерій, так звали того харків’янина, був дуже цікавим співрозмовником. Уже за кілька годин Ліда перестала думати про зраду і жорстокість Ігоря. Вона показувала Валерію свій Львів, у якому минули її найкращі студентські роки, місто, яке чарувало своїм європейським колоритом і так солодко пахло кавою. Їм було легко спілкуватися, ніби знали одне одного все життя. Уже потім Лідія зрозуміла, що це була її найкраща новорічна ніч. А тоді вранці, коли вони нарешті добралися до Двірця (Валерію дуже сподобалася така назва вокзалу), Ліда раптом зрозуміла, що не хоче, аби він їхав. І він залишився ще на цілий день. Новий 1998 рік розпочинався так гарно! 

До Харкова дорога неблизька, але Валера умудрився приїхати ще раз до неї у травні.  

– Лідочко, чому тебе я не зустрів раніше? – цілував її заплакані очі, коли вже прощалися на пероні. – Ти ж знаєш, мій Юра тільки у першому класі. Я не зможу залишити сім’ю, поки син бодай не закінчить школу. 

Ліда мовчала. Вона знала, що більше вони ніколи не побачаться. Якщо у її майбутньої дитини нема тата, то це не означає, що його не буде у Валериного сина…  

– Лідо, я тоді ще раз приїжджав, обшарив увесь Львів, обдзвонив усі лікарні,  але про тебе ніхто не чув.  

– А я весь час тоді була у Тернополі, виховувала сина. До речі, Валеркою назвала. Можу похвалитися, тепер Валерій Ігорович – відомий стоматолог, – щасливо усміхнулася вона. – А п’ять років тому я повернулася до Львова – покликали у приватну клініку. Тож додому їжджу тільки на свята.  

– Ти заміжня? – запитав обережно.  

– Ні, з Ігорем ми ще тоді розлучилися, а такі, як ти, більше не траплялися.  

– А мене моя половина кинула, живу сам. Може, приймеш одинокого? – ніби запитав, а в очах – вселенський сум.  

– Ну який же ти одинокий, у тебе ж син.  

– Так, Юра деколи навідується і внучок уже в мене є – в перший клас ходить.  

– То мені знову десять років чекати, поки школу закінчить? – засміялася вона.  

– Ну це вже ні. Сина свого я на ноги поставив, тепер це вже його відповідальність.  
І враз його обличчя посерйознішало. 

 
– А я надто довго тебе шукав, щоб знову втрачати. Глянь, Лідочко, ми знову зустрілися під новий рік. А ще кажуть, що чудес не буває.  
Котик, що мирно спав у Ліди на руках, повів вушком. Ну й смішні вони, ті люди. Бачили б вони чудеса, якби він, Сніжок, не звів їх докупи! 

Валентина ЖДАН 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували