Українським самостійником і державником був також Іван Франко. Національні питання він порушував у низці публіцистичних статей, що й нині не втратили своєї злободенності. Бо, по суті, порушені в них проблеми залишаються нерозв’язаними. До речі, твори «Каменяра» з національного питання не увійшли до 50-томного академічного видання і були опубліковані лише в 2001 році (видавництво «Каменяр») у книжці Івана Франка «Мозаїка». Ці твори не вписувалися в комуністичну епоху нищення українства, бо вони порушували питання національної виокремленості, самостійності, незалежності від москви. 

Питання москвофільства, полонізації були для Івана Франка дуже болючими. В праці «Двоязичність і дволичність» він аналізує конкретні випадки, характерні як для Галичини, так і для Великої України. 

«Ти не маєш до вибору, в якій мові народився і виховався, тож без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою, – писав Франко. – Заміна рідної мови на чужу паралізує не лише духовну діяльність, а втрачається «живе чуття до живих потреб рідного народу і вимог сучасності». 

Франко дуже негативно висловлювався проти москвофілів та яничарів. У статті «Дещо про стосунки польсько-руські» він зазначає: «Москвофіли, а вірніше слуги кожного нового уряду, його агенти і прислужники… Суспільство, серед якого ці індивідууми знаходяться, повинно найбільше гидувати ними й реагувати проти них, цього вимагає проста гордість. В такому значенні москвофільство – як і всяка підлість, як і всяка продажність і аморальність – явище міжнародне, явище, з яким треба боротися і яке повинно бути знищене». 

Франко писав це у 1895 році, передбачивши, що москвофільство стане предтечею нинішнього «русского міра». 

У статті «Двоязичність і дволичність», аналізуючи причини появи в Галичині москофільства, письменник показує це на прикладі діяльності москвофіла Івана Наумовича, який діяв на Тернопільщині та був одним із керівників так званого «просвітницького товариства ім. Качковського», створеного на московські кошти і спрямованого проти «Просвіти». Політичним кредо Наумовича було об’єднання москалів, білорусів та українців у єдину московську імперію від Карпат до Сахаліну. 

В австрійському парламенті, послом до якого Наумович був обраний 1873 року, належав до групи слов’янофілів, які проповідували ідею єдності всіх слов’янських народів під скіпетром московського царя. Будучи греко-католицьким священником у 1872–1882 роках, жив і працював у місті Скалаті. Мав намір створити московську церкву у селі Гнилички і після невдалої спроби в 1885 році перейшов на московське  православ’я, а наступного року переїхав до Києва. Та згодом розчарувався у москвофільстві та 1891 року покінчив життя самогубством у Новоросійську. 

Ось що про нього писав Іван Франко: «Іван Наумович… скакав з однієї суперечності в іншу. Одиноким якорем рятунку для такого чоловіка… могла бути гаряча і непохитна любов до рідної мови і до рідного народу. Вона дала б його хиткому човну той доконче потрібний баласт, без якого нема рівного і певного курсу. А відірвання від рідного ґрунту, поперед усього від рідної мови, мало фатальні наслідки на весь психологічний устрій і на всю працю Наумовича». 

Його доля повинна стати уроком для всіх проповідників і послідовників «русского міра». Прикро, що з цього манкурта роблять патріота і ревного захисника православ’я… Але не кажуть, що московського (газета «Україна православна», №28, серпень 1999 р.). 

Таких осіб Іван Франко називав «московитами української крови» і на відміну від них виступав поборником самостійності та соборності України. 1905 року в статті «Отвержий лист до галицько-української молоді» він зазначає: «Ми мусимо навчитися почувати себе українцями – не галичанами, не буковинськими українцями, а українцями без офіціяльних кордонів (себто кордонів чужих держав, які розподілили Україну). Повинні пізнати Україну, боліти її болями, радіти кожним її успіхом та розуміти всі прояви її життя, почувати себе справді практично частиною його». 

У 1900 році у Львові було надруковано брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Іван Франко дуже прихильно поставився до її змісту та піддав гострій критиці газету «Буковина», яка критично оцінювала ідеї Міхновського. У статті «Поза межами можливого», надрукованій у жовтні 1900 року в «Літературно-науковому віснику», Франко доводить, що саме економічні інтереси нації вимагають усунення насамперед визискувачів. Філософію противників самостійності «Каменяр» описує так: «Не викликайте вовка з лісу, дайте нам спокійно сидіти на посадах і добиватися маєтків, а там, коли ми будемо матися добре і забезпечимо своїх дітей, то й нації буде ліпше. Для них самостійність України не на часі». 

І дотепер є частина людей, для яких самостійність була не на часі, а нині не на часі заборона московської церкви, «русского міра», не бачать нічого поганого у використанні мови окупанта. 

У статті «На склоні віку» (грудень 1900 р.) Іван Франко розкритикував драгоманівську ідею автономії України в складі росії. «Україна не може існувати якоюсь абстрактною, вона або існуватиме як держава, як проєкт український, або не існуватиме взагалі. Вона не може існувати з російською культурою, російською мовою тощо. Цінності як окрема держава вона має, коли має свою культуру, мову, історію, чого хоче позбавити нас москаль». 

Ще Іван Франко понад сотню років тому розумів, що Україна має єдиний шлях розвитку – національний. А тепер і ми переконані, що він повинен бути реалізований після нашої перемоги над московитами.  

Павло СЛИВКА, історик 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували