Спочатку усе йшло по протоколу: другий тост підняли за друзів, третій, традиційно, за жінок, а далі – повна імпровізація, бо Павло Васильович дуже полюбляв творчість у будь-якій справі. Тож коли пляшки із вином і коньяком опустіли до половини, неговіркий комп’ютерник Костик, якому градуси розв’язали язик, а душа просила виговоритися, підвівся, і, легенько похитуючись, виголосив: 

– Ось ми пили за жінок, а пропоную тост за ту одну-єдину, яка тобі вірна все життя. 

Діана мимоволі усміхнулася. Їй відразу сплив у пам’яті їхній університетський викладач з української, який на запитання «чи це правильно?» дуже сердився і відповідав: «Запам’ятайте раз і назавжди, що вірною може бути тільки дружина і то з отаким знаком питання», малюючи при цьому уявний знак із жирною крапкою внизу. 

Для неї, Діани, такі постулати були смішні. Бо на її переконання вірність обох із подружжя була першоосновою спільного життя. А як інакше? Її батьки прожили разом майже 60 років і ніколи не говорили про вірність, бо це було і так зрозуміло – як повітря, як хліб, як вода. У Діани з чоловіком теж ці питання не мусолилися. Вона довіряла Ігореві і знала, що він упевнений у ній. Вони навіть познайомилися по-особливому. Якось навпроти її хати, що стоїть наприкінці села, зупинилася крута машина. З неї вийшли два молодики. 

– Ми їдемо провідати нашого армійського друга Вадика Щирського. Чи не підкажете, де його дім? – один із них звернувся до дівчини у білій кепці, що поралася на городі.

Діана обережно сперла свою сапку на соняшнник і підійшла до незнайомців. 

– Ви його хату впізнаєте. Вона одна по цій стороні під зеленим дахом. 

– Ой, який у вас цікавий колодязь із журавлем, – Ігореві явно хотілося ще трохи поспілкуватися із цим симпатичним дівчам. 

– І що, смачна у ньому вода? – запитував, а сам не міг відірвати погляду від її голубих і глибоких, як весняне небо, очей. 

– Найкраща у селі, – відповіла та, не задумуючись. 

– Так уже і найкраща, – засміявся Ігор. 

Але дівча його осікло: 

– Якщо кажу, то так воно і є. Я ніколи не брешу. «А ці очі і справді дуже чесні», – подумки відзначив він. 

Поговорили та й розійшлися. Але ті голубі, кольору неба, оченята, ніяк не забувалися Ігорю. Від друга дізнався, що вона живе удвох із матір’ю, вчиться у політехніці, а батько її загинув на війні. Ігор ледь дочекався вересня і добру годину стояв біля входу у заклад, де колись і сам навчався, поки не побачив свою голубооку красуню. Відтоді вони з Діаною не розлучалися, а через рік занесли заяву до РАГСу. 

– У мене одна умова, – сказав він перед тим. – Ти знаєш, що я розлучився з колишньою через її зраду. Тому прошу і вимагаю: між нами ніколи не може бути ні слова неправди чи недомовленості. Згідна на таке? 

– Ти мене запитав так само, якби запитав рибку, чи хоче вона жити у воді, засміялася дівчина. – Звичайно, згідна. Але у мене та сама умова: маю вірити тобі більше, ніж самій собі. 

– Як я тобі заздрю, – не раз говорила їй шкільна подруга Леся. – Чоловік бізнесмен, пилинки з тебе здуває. Розкішний будинок, гарна робота, син скоро в школу піде, а в мене ні кола, ні двора. Живу на орендованій квартирі удвох із котом, із роботи хочу звільнятися, бо чим далі, тим гірше, але ніяк не можу відповідного місця собі знайти. 

– А у нас якраз є вакансія, хочеш, поговорю з шефом, – пожаліла подругу Діана. І зробила це даремно. Бо подруга, «влившись» у їхній колектив, відразу почала ставити усіх на місце, так що Діані не раз доводилося за неї червоніти. Крім того, вона відчула, як Лесина чорна заздрість починає потихеньку роз’їдати її спокій. А найбільше Лесю злило, що у подруги нема жодних секретів від чоловіка. 

Звісно, на пікніку вони поселилися в одній кімнаті. Увечері, коли вкрай насичений день і свіже, аж солодке повітря, нагадали, що пора в ліжечко, Леся раптом запропонувала: 

– Слухай, а ти не проти, якщо зараз до нас зайде Костик на чай? 

– Робіть, що хочете, а я в люлю, – Діана швиденько перевдягнулася і шмигнула у накрохмалену до хрусту постіль. 

За кілька хвилин у двері чемно постукали і зайшов Костя з якимось своїм товаришем, якого вона не знала. Скільки компанія не вмовляла Діану сісти з ними за стіл, вона категорично відмовлялася. Щоб не вважали її гордячкою, погодилася на шматочок чорного шоколаду і склянку коли. Правда, у цього напою був трохи незвичний смак…

Прокинулася вона уранці, як завжди, о шостій і, розплющивши очі, відразу їх заплющила. Їй здалося, що це якийсь поганий сон. Біля неї спав той самий приятель Кості, імені якого вона навіть не запам’ятала. А Леся з Костиком похрапували на сусідньому ліжку. Діана щосили штурхонула незнайомця під бік: 

– Ти що тут робиш?! 

– Вибач, ліжко широке. Думав, перекантуюся до ранку, бо моя кімната зайнята, – говорив винувато, підводячись. – Я не знав, що ти так рано встанеш. Леся казала, що всипала тобі якоїсь травки, щоб ти міцно спала. 

– Якої травки? – аж скрикнула Діана, від чого Леська і Костя попіднімали опухлі після нічної пиятики фейси. А незнайомець, добре що був одягнутий, скочив на рівні ноги і злиняв із номера. 

Коли Діана залишилася нарешті у кімнаті одна, вона сіла і обхопила руками голову. 

– Що я наробила? Чому дозволила Лесьці приводити нічних гостей? І, найголовніше, що скажу Ігореві?!

Перше, що вона зробила, – подзвонила чоловікові і попросила, щоби приїхав негайно і забрав її. Коли Ігор прибув десь через пів години, вона уже стояла з наплічником біля в’їзду. 

– Максимко ще спить. То я попросив бабу Галю, щоб наглядала за ним, – сказав чоловік, раз у раз стурбовано поглядаючи на дружину. – Ну, кажи вже, що у тебе сталося. 

– Ой, сталося, Ігорчику, сталося. Таке, що ні сказати, ні змовчати не можна, – говорила, як чеканила, дивлячись уважно на дорогу, що швидко бігла під колеса їхньої автівки. – Я сьогодні проснулася, а біля мене чужий чоловік спить… 

– Що?! – він ударив по гальмах. 

Як учитель на екзамені, він слухав її довгу, перемежану сльозами, розповідь. На обличчі – жодної емоції, ніби з каменю витесаний. Коли вона скінчила, запала довга мовчанка. 

– Ти мені не віриш? – нарешті обізвалася жінка, із жахом передбачаючи його відповідь. 

– Подивись мені в очі, – сказав він. Що він прочитав у її погляді, не зрозуміло. Але підсунувся ближче, рвучко притиснув її голову до своїх міцних грудей. – Більше тебе від себе я ніколи не відпущу, – сказав, відчуваючи, як його сорочка мокріє від її теплих сліз. Це були сльози полегшення і вдячності.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували