Жінка плакала від щастя, а Дмитро ніжно пригортав дружину. Життя опісля неабияк заграло кольоровими фарбами. У них тепер була справжня, повноцінна сім’я. Русланці віддавали усе найкраще, а головне – сімейне тепло і затишок. 

Та коли у 16 років Руся знайшла документи, що її вдочерили, усе різко змінилося. Про хороші стосунки і спокій тепер можна було лише мріяти. 
Невдоволена Руслана не могла опанувати себе, постійно дорікала і колола батьків словами: 

– Приховали, не сказали правду. Ви мені ніхто і я вам більше не довіряю, чужа кров. 

Опісля ображена донька робила все на зло, вона зовсім відвернулася від батьків, наче втратила частинку себе. Словом, перетворилася на проблемну дитину. Усе стало вкрай погано. Руслана тікала з хати, часто не ночувала вдома. Сім’я руйнувалася на очах. 

Поліція і соціальні служби тепер були частими гостями у їхньому помешканні. Знервована Ганна добряче підірвала здоров’я. Від постійних сварок навіть потрапила до лікарні з тиском. А Дмитро без сто грамів самогонки зовсім не міг заснути і вгамувати емоції. 

– Вона має вас цінувати, а не протистояти, – наголошувала їм сусідка і кума. – У школі була відмінницею, гарно одягалася, чепурилася як квіточка. Пам’ятаю, на новий рік якою вона була сніжинкою, очі в Русі сяяли. Ми разом шили цей неймовірний костюм із блискітками. На жаль, тепер нею керує відчай, шукає себе. Та нічого, – вже легше казала Слава, – перебіситься. Молоде, дурне, зелене... 

– Ой, не знаю, Славуню, до чого Руслану гульки доведуть.., – плакала і побивалася засмучена Ганна. – В селі ж живемо. Усі знали, що вона нам не рідна. Та ніхто ніколи не сказав, сама знайшла папери і наче сказилася. Треба було їй все раніше розповісти. Хотіли як краще, не робити їй боляче, не травмувати. Та хто ж знав, що все так обернеться? За що вона так із нами? Русланка долю свою згубить. Душа болить. 

І неприємності таки завітали до їхньої хати. Односельці переказували, що в сусідньому селі обертається непутяща, з поганою компанією зв’язалася. Неповнолітня старшу колежанку собі знайшла з неблагополучної родини. Випивала, голосно лаялася й швендяла по барах. І як не просили-молили Руслану схаменутися, нічого не допомагало. Бунтівний характер «брав гору». Вона будь-що хотіла приймати рішення самостійно. 

Так минув рік. Аж якогось дня таки повернулася гуляка додому. 

– Вибачте, – казала, ховаючи очі долу. – Сумую за вами і за Бровком, і Мурчиком. Мені потрібні ваша допомога й підтримка. Приймете, буду вдячна, проженете, зрозумію. Скільки клопоту та страждань за цей час завдала, не злічити. Завжди робили крок назустріч, тепер моя черга. Дійшло нарешті, що ви для мене справжні батьки і найдорожчі та чуйні люди. Лише добро мені робили, хвалили, а я була такою невдячною, багато разів помилялася. Тільки тут, біля вас, почувалася любимою, потрібною, у безпеці. 

– Значить, подорослішала, – зробила паузу жінка. – Ти вагітна? – спокійно запитала Ганна, побачивши, як у дівчини випирає плаття. 
 

– Так, матусю, сьомий місяць пішов, – донька ніяково гладила живіт. 

– Хто батько? – тихо запитав Дмитро. 

– Не знаю, тату. Багато чоловіків було. Вешталася незрозуміло з ким. 

– Ну що ж, – сказала Ганна, – лагідно подивившись на Дмитра. – Почнемо все спочатку. Ти, доню, маєш взяти відповідальність за немовля, а ми, як завжди, допоможемо тобі у всьому. 

А потім разом дружно обійнялися. Наступного дня  донька стала на облік до жіночого лікарня. Згодом вперше усією сім’єю пішли до психолога.

 Руслана щиро шкодувала, що майже півтора року свого життя не потребувала участі названих (прийомних) батьків. Тепер вона повернулася, оговталася, сповна визнала свою провину і не раз просила пробачення за колишню нестерпну поведінку. Добре, що сім’я розірвала коло непорозуміння. 

Нині у них знову хороша, дбайлива родина, в якій панує радісна атмосфера та лунає сміх маленького Василька. І в майбутньому обов’язково все буде гаразд… 

Оксана ВОЛОШИНА

0

0

0

0

Ви вже відреагували