І зовсім не тому, що такі нетямущі, а тому, що зримо перед ними височіла холодна статуя під назвою НЕСПРАВЕДЛИВІСТЬ. І незалежно де: у селах, у районах, у великих містах, у столиці. Чому так сталося? Чия провина?  

«Кістлява рука» війни щоденно перемелює на кривавих жорнах сотні людських життів, перекалічує тисячі зранених доль, руйнує вистраждані болями й відчаєм родини, наміри, губить літа дитинства і сподівання старості. Про того антихриста із кремля навіть думати гріх. Найскладніший для людей нині стан невизначеності та відсутності віри. Але підлим ударом ножа у спину кожен сприймає несправедливість. Чому людей розшаровано на тих, яким можна все та багато, й тих, у кого забирають останнє та ставлять на межу виживання? Чому одні райони Києва безперервно нищать, а інші «доконче заспані у благоденстві». Чому з чоловічої статі у селах зосталися дідусі та немічні, а в Буковелі натовпи ситої та фізично сильної громади безтурботно витанцьовує у ресторанах та «бавиться» на лижних спусках? Чим вони особливі? «Чому так?» – пульсує вогнисто у головах вдів та їх дітей.  

Нам щоденно у вечірніх казках обіцяють: «Вже от-от, фінішні уточнення, завершальні кілометри, останні кроки…» Гадаю, чули вже не десяток разів. Чули й втратили начисто віру в слова, бо для багатьох українців вони таки стають останніми. Під плач сирен автівки «На щиті» щоденно мимо мого будинку везуть на цвинтар дідусів, батьків, братів, дітей. Останні… 

Вже й хлібні поля постають цвинтарями. А ввечері – знову на екрані «останній крок, рішучий поступ, потужний здвиг». Відколи брехня стала нормою? Чому злодійство не вважають найтяжчим прогрішенням? Чому зрада державі переросла у перепустку до безпечних країн і теплих морів? Де поділися моральні цінності й устої поміж владної касти? Коли ж ми втратили інстинкт самозахисту честі та гідності? Коли, врешті, Україною управлятимуть українці, які мають у пріоритеті своїх справ порядність і совість, знання і вміння будувати, а не винищувати рідний край? І врешті – чи настане та пора, що нарід почуватиметься господарем, а не наймитом у власному домі. Чи дочекаємо?  

Скажете, нам і так боляче, нас і так покривджено, а ви ще наганяєте страх, відчай і нервуєте своєю писаниною. Пишу, бо мовчати годі. Пишу, бо болять мене до знемоги оті рани несправедливості! Пишу, бо відчуваю як никне наш нарід, як притуплюються мечі його борні, як оплутує його павутиння обману та свідомого знищення нації, держави і майбутнього.  

Нині запроваджується стаття про заборону критики будь-ким і будь-коли представників влади від найнижчих рангів, аж до президента. Мовляв, це на руку москалям, а такі критики – то агенти кремля. Не буду подивований, якщо мене вже внесли до переліку тих «ворогів народу». Колесо історії знову перекочується на старі шприхи (спиці). Водії «перефарбованих воронків» лиш очікують команди. Люди притиснуті страхом, холодом, безпросвіттям, безкінечними похоронами і руйнаціями, перетворюються у згромадження. Прозрійте, врешті! Україну нищить ворог нашими ж руками. Вкотре згадую слова гетьмана Івана Мазепи: «Самі себе звоювали». 

Тому й не можу мовчати! Кричу, аби глухі почули, аби сліпі прозріли, аби люди відчули повагу до себе, до роду свого, до землі стражденної, до її прийдешньої долі. Країна із неосвіченою молоддю приречена на самознищення. Чи не така ситуація у нас при з’онлайних і катакомбних теперішніх школах і вишах? Людей годують, чи ліпше сказати «затуманюють їм мізки», різними шоу та сенсаціями, аби, не дай, Боже, ті не задумалися про причини і наслідки такого «цирку на дроті». Рівень освіти стрімко падає, мислення примітивно спрощується, а життя зводиться до одного – вижити. Не жити, не будувати, не розвиватися самому і державу не зміцнювати, а просто вижити. Все переводиться до світлячка у віконечкові смартфона.  

Настав час діяти, бо інакше, перетворимося у формат середньовічної общини, де істина визначається не фактами, а словами вождя. Де розвиток і вільна думка – це загроза, світло – нагорода, а вода – розкіш. Переважна більшість це розуміє. Москальська орда крок за кроком «вигризає» наші степи, міста, людей. Крок за кроком несе за собою облудний «руський мір», а на наших землях отих «ждунів» і «совків» хоч греблю гати. Ми 35 років будували казна-що, а не державу, і це треба врешті визнати. Визнати, зробити висновки, виявити й покарати винних, виробити стратегію і почати творити, кожен у своєму серці, а спільною працею та розумом своїм – Храм України.  

Не зазомбоване населення, а свідоме громадянство, що врешті стане господарем соціально справедливої країни. В умовах вільного руху капіталу, завжди виграє країна, що має суспільну перевагу і саме формування національної держави є запорукою її єдності, міцності, турботи про кожного від колиски до смертного ложе. Чи можна таке содіяти? Так, переконаний у цьому.  

Шановні! Кожен добрий господар знає, аби у хаті було чисто, треба поміж ріднею знайти згоду й порозуміння, освятити словом отчим і духом віри кожен куточок оселі, зібрати сімейну раду та мудро розподілити обов’язки, знати й любити історію та мову своїх предків, шанувати традиції, звичаї і правила роду, засукати рукави та жертовно й щоденно працювати задля завтра, задля дітей і внуків, задля України. Час бути обачними, мудрими й далекоглядними під час вибору супутників життя. А кому це не до вподоби – не будемо вас затримувати від повернення туди, де вас очікують «асвабадітєлі».   

Це звернення до кожного, хто почувається сином чи донею величної держави. Згадуються слова, що зовсім недавно витали над усім краєм: «Нас багато і нас не подолати!» Згадайте, як кияни від хана Батия захищалися і нині в темряві та холоді єднаються супроти москальських ординців. То ж – від слів, до справ! Нехай від тих словесних пекучих вугликів спалахне огниво, у якому згорить спрут несправедливості та від сяєва й тепла того вогню розтануть стражденні сніги поневірянь й завесняніє сонце у душах наших.  

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували