Майстриня опанувала понад 200 стародавніх швів, серед яких особливе місце посідає борщівський верхоплут. Старовинні вишиванки Уляна дбайливо реставрує, а також відшиває нові, зберігаючи оригінальні взори та крій. Її роботи вже прикрашають колекції поціновувачів українського мистецтва в Канаді, США, Польщі, Чехії та на Кіпрі, розповідає Суспільне.  

Уляна, яка за фахом економістка, почала цікавитися вишиванням лише п’ять років тому. Хоча вдома її бабуся була кравчинею, і змалечку дівчина в’язала та вишивала лише хрестиком серветки й рушники, справжніх вишитих сорочок у родині не було. «Просто якось воно само собою тягне вишивати. І саме відтворювати, досліджувати», – ділиться вона. 

Ось, наприклад, одну з сорочок вона вишила для себе на старому полотні: «Я побачила таку сорочку в колекції Юрія Мельничука (майстер народного мистецтва, який збирає зразки строїв і прикрас різних регіонів України, відтворює взори й навчає цьому інших – прим.). Вона мені дуже сподобалась, особливо ці солярні знаки, ці сварги. Вони дуже давні».

Інколи від давньої вишитої сорочки залишаються лише фрагменти тканини, але навіть не надто добре збережені взірці є для неї надзвичайно цінними. «Отакого рукава я ніде не бачила. Щоб, наприклад, сірою ниткою було вишито. Це дуже унікальний і рідкісний зразочок. Побачила, що тут вшита національна символіка. Він з села Устя», – розповідає Уляна Ольховська. 

Із книг і відеоуроків Уляна опанувала дві сотні давніх технік вишиття, зокрема, борщівський верхоплут. Цю техніку, за словами майстрині, «слід вишивати в два етапи: спочатку прокласти нитки основи, а потім заплутувати вовняною ниткою поверх». 

На Поділлі сорочки здавна шили з конопляної тканини й вишивали переважно чорною вовняною ниткою. «Саме в цьому регіоні вирощували коноплі. В інших регіонах України здебільшого був льон. Коноплі треба довго вимочувати. Тому в нас біля річок займалися вирощуванням конопель, і сорочки в нас були тільки конопляними», – пояснює Уляна. 

Згодом на вишитті почали зʼявлятися яскравіші кольори. «А оті дуже такі чорні, то 1890–1900-ті роки. У 1910–1920 роках це ще теж були дуже чорні й грубою ниткою вишиті», – додає майстриня. Кольоровішими стали сорочки 40–50-х років минулого століття. 

За словами Уляни Ольховської, в давнину вишитим сорочкам надавали сакрального значення. «Якщо взяти сорочку, в якої дуже густо зашиті рукави, то така сорочка в дівчини могла бути тільки одна. Бо вона вишивала її собі лише на весілля. І в цій сорочці її й хоронили. Жінка вважала, що на тому світі її чоловік має по тій сорочці впізнати. Тому їх так мало густо зашитих збереглося». 

Майстриня створила вже понад три десятки вишитих сорочок. На виготовлення однієї витрачає від декількох тижнів до кількох місяців, адже вона сама навчилася кроїти і шити. Уляна Ольховська досліджує й інші елементи етнічного одягу. Вона показує вовняну горбатку – праобраз спідниці, які колись носили жінки у Борщеві й околицях. «Це було практично, тепло. І отут є кольори: синій, зелений, жовтий. Таку горбатку, де більше кольору, могли вдягати на свято, а на будень вони могли вдягати тим боком, де менше кольорів», – розказує вишивальниця. 

Точно визначити вік речей складно, але найдавніші зібрані нею сорочки датовані кінцем ХІХ століття. «Це для мене особлива реліквія. Це буденна сорочка мого прадіда. У ній він працював, тканина така груба. І до неї гачі (чоловічі штани – прим.)». Менша кількість вишиття не завжди свідчила про буденність сорочки, адже деякі були вишиті сухозолотом (нитками золотистого чи срібного кольору). 

Майстриня дає уроки вишивання, а ще мріє створити музей українських старожитностей, де особливе місце займуть зібрані нею вишиті сорочки. 

Ірина НЕБЕСНА, Лілія ЛОБУР 

Суспільне 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували