Це було після того, як перехворіла на ковід. Лежачи під крапельницею у лікарні, вона з гіркотою роздумувала над тим, скільки ще не встигла зробити у своєму житті. Тоді й постановила, що тільки-но одужає, обов’язково здійснить всі пункти своїх нереалізованих бажань. Насамперед поїде до Києва і відвідає усі столичні театри – це була її найбільша мрія. Добре, що там є де зупинитися – брат давно кличе у гості. 

Але не так сталося, як бажалося. Сергій під приводом невідкладної роботи доручив Аліні, своїй дружині, зайнятися сестрою. А та більше полюбляла бари і концерти сумнівних поп-зірок, тож тягала туди свою гостю, запевняючи, що квитки на хорошу виставу тепер важко купити. У результаті Зіна відвідала лише один театр на Подолі, розсварилася з родичами, запевнивши їх, що більше сюди – ні ногою. А, бач, довелося… 

Ще біля кас Зіна запримітила акуратного сивого чоловіка з борідкою, який одягом і манерами вирізнявся з багатоликої маси заклопотаних людей. Ніби і простий сивочолий чоловік, але відчувався у ньому якийсь аристократизм, чи що… 

Яке ж було її здивування, коли вони виявилися сусідами по полицях в одному купе. Зайшовши, він ввічливо привітався, без поспіху скинув дорогий плащ і акуратно розвісив його на вішалці. А тоді витяг із портфеля якусь книгу у м’якій обкладинці і мовчки поринув у читання.  

«Напевно, священник, – подумала Зіна, нишком розглядаючи бороданя. – Добре, хоч не говіркий, бо мені ще тільки релігійних повчань тепер бракує».  Вона не належала до числа релігійних фанатиків, які щонеділі бігають на відправи. Крім окремих випадків, коли хтось із друзів чи дітей друзів вінчався чи когось востаннє відспівували, у церкві вона не бувала взагалі. Ще в дитинстві бабусі якось вдавалося затягнути їх із братом на свячення пасок. Вона, як і належить чемній дівчинці, тихо стояла біля свого кошика, з якого долинали неймовірні аромати свіжої випічки і ковбас, а малий Сергійко весь час смикав бабусю за руку і перепитував, чи вже можна їсти яєчко. Зіна зітхнула: вона звикла, що у її житті завжди був брат, а тепер…  

– У Вас щось сталося? – сивобородий акуратно поклав книгу на столик і якось так глибоко-глибоко заглянув їй у вічі.  

– Чому Ви так вирішили? – Зіна не дуже зраділа цікавості незнайомця.   

– Бо Ви весь час зітхаєте, а, отже, відбувається щось не дуже веселе.  

– Ага, повеселишся тут, – у свою відповідь вона додала криги. – Подзвонила братова жінка і сказала, що мій брат у реанімації і що  прогнози дуже погані. Просила, щоб я приїхала, бо Сергій хоче попрощатися, – її підборіддя раптом затрусилося, з очей полилися сльози.  

– Усі ми – смертні, – сказав незнайомець. – Але Ви дуже добре робите, що їдете. Це потрібно і йому, і Вам. Але завчасу не впадайте у відчай. Пам’ятайте, що на все Божа воля. А у Бога все можливо.  

– Якщо Ви натякаєте, що може трапитись якесь диво, то помиляєтеся, – різко обірвала його Зіна. – У моєму житті чудес ніколи не було. Завжди доводиться розраховувати тільки на себе. Переважно виходить, як у анекдоті про зебру: чорно-сірі смуги, а далі хвіст.  

– Чим же ваше життя так Вас не влаштовує? – аристократ зняв окуляри і з цікавістю глянув на свою співрозмовницю.  

– Усім. Мені уже за 50, а ні кар’єри, ні дітей. Таке враження, що Ваш Бог забув за мене.  

– Помиляєтесь, пані. Господь ні про кого ніколи не забуває.  

– То чому ж я не маю того, що мають всі інші жінки – щастя материнства? За що мене так покарано?  

– А як Ви можете бути впевнені, що це кара, а не порятунок від чогось?  

– Від чого? – спантеличено спитала Зіна.  

– Ви самі сказали «щастя материнства». Так, материнство – це справді щастя, але скільки є випадків, коли це стає великим випробуванням, страшною мукою. Я зустрічав немало матерів, у яких діти – злочинці і відбувають багаторічне ув’язнення і нема надії, що вони колись стануть на інший шлях. А скільки є нещасних жінок, у яких народжуються невиліковно хворі діти. Дозвольте спитати, чи Вам ніколи не доводилося побувати у будинку престарілих і поговорити із самотніми старенькими, яких здали на чужі руки їхні власні діти – сильні, здорові, багаті, але які не хочуть заморочуватися із немічними батьками? Чи, може, і Ви з ними згідні?  

– Ні, мої батьки жили з нами і ми з чоловіком доглянули їх до смерті.  

– От бачите, Ви виконали заповідь Господню «шануй батька свого і матір свою», хоч і стверджуєте, що в Бога не вірите. Далі, наскільки я зрозумів, у Вас добрий чоловік: якщо він турбувався про ваших батьків, значить, він турбується і про Вас.  

– Це правда. Мій Михась – дуже добра людина, – тихо сказала Зіна і усміхнулася. – Ми з ним – як Кася з Ясьом, увесь час разом.  

– От бачите, маєте за що дякувати Богові, – у відповідь усміхнувся їй сусід по купе. – За те, що прокидаєтеся вранці і йдете разом на роботу, за те, що поряд є людина, без якої Ви не уявляєте свого життя, бо далеко не кожна жінка по стільких спільно прожитих літах може сказати, що у неї добрий чоловік. За те, що мали і маєте родину. Нарешті, за добре здоров’я, яке тепер рідкість. Повірте, якби Ви сіли і подумали, то назбирали би великий список, за що Вседержителю треба би було подякувати.  

Уранці поїзд прибув до Києва за розкладом. На пероні вони попрощалися і розійшлися в різні сторони. І вже заходячи в метро, Зіна раптом згадала, що так і не запитала свого випадкового сусіда по купе, чи він є священником. Якось не до того було. Але яка різниця? Хто би не був той чоловік, він сказав їй речі, які їй треба ще обдумати і переварити. 

Вийшла на Оболоні і по дорозі побачила невелику церкву. Зупинилася біля її воріт і в такт своїм думкам покивала головою. Завтра вона обов’язково зайде у цю церкву і поставить подячну свічку. Треба з чогось починати. 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували