«Я – дочка Петлюрівського офіцера і пишаюся цим» 

У 1946 році Ніна Вірченко закінчила середню школу №36 у Житомирі із золотою медаллю, а вже через два роки її, 18-річну студентку Київського університету, за доносом звинуватили у політичній змові, таємному заколоті та заарештували за український націоналізм, засудивши до 10 років увʼязнення.  

«Я дочка Петлюрівського офіцера і пишаюся цим. Батько ходив у бої за Україну і я йшла разом із ним. Я йшла – це умовно, бо ще була мала, та вже любила Україну, бажала їй добра», – згадувала вона пізніше. 

Молода дівчина опинилася віч-на-віч із досвідченими катами, але не зрадила ні себе, ні своїх друзів. Це була й її перемога над тоталітарною системою! І почалися етапи ... Дорога до східного сибіру, сорокаградусний мороз, Тайшетські спецтабори (лісоповал, каменоломні, лікарня...). Все суворо заборонялося. Листи – тільки двічі на рік. А про режим, знущання конвоїрів, наглядачів, тяжку роботу, хвороби, втрату друзів – на це й слів не вистачить! А Ніна і там щодня жила за своїм принципом – що ти зробив для України? 

Цікавий випадок із тих часів пригадала посестра Марта Бліхар-Чорній, яка нещодавно відсвяткувала свій столітній  ювілей: «Дівчата» й сьогодні такі ж сильні духом, мудрі у слові і непохитні у вірі в Україну, як у юності. В ГУЛАГу, на лісоповалі, високе дерево впало і вбило нашу молоденьку подругу. Наступного дня Ніна організувала бунт і наказала не виходити на роботу, поки їм не забезпечать  належні умови праці. Вони стояли на морозі і таки домоглися свого. І все завдяки нашій дорогій відважній і незламній Ніночці», – з гордістю сказала пані Марта. 

Та чорний одяг із номерами (у неї – Р-840) не зміг  затьмарити сонцесяйні очі юнок по неволі. Вони, хоча й крадькома, але й співали, і вишивали, і віршували... А Ніну там ще рятувала і математика, усні уроки якої вона проводила для товаришок. Це фактично була її перша педагогічна практика – без олівця й паперу. Нічого цього в таборі не дозволяли! 

Згодом, після смерті сталіна, Ніну амністували як «малолєтку» (після шести років увʼязнення). Повернувшись в Україну, вона вперто працювала і продовжувала навчання. Після завершення аспірантури почала викладати в Київському політехнічному інституті, та пильне око держбезпеки стежило за нею аж до самого 1990 року.   

«Живіть і працюйте так,  
ніби наздоганяєте курʼєрський поїзд»… 

А далі – незалежна Україна! І тепер Ніна на повну силу поринає у світ математики. Ще в 1965 році, працюючи в Київському університеті над питаннями математичної фізики, не раз натрапляла на згадки про Михайла Кравчука. І коли почала шукати його праці, то виявила, що вони були практично вилучені з бібліотечних фондів. Швидко зрозуміла, що академік Михайло Кравчук – непересічний, великий математик, який загинув на Колимі. Це ще дужче привернуло молоду науковицю до постаті Михайла Кравчука – як до науковця, так й особистості трагічної долі. 

Вона з подивом дізналася, що лекції Кравчука українською мовою приходив слухати конструктор космічних кораблів Сергій Корольов, а відомий американський учений спеціально вивчив українську мову, аби в оригіналі читати праці Михайла Кравчука… 

Згодом захоплення Михайлом Кравчуком перейшли у дослідження його наукової спадщини. Загалом понад сорок пʼять років Ніна Вірченко займається вивченням спадщини цього славетного вченого. Вона – авторка понад 500 наукових і науково-методичних праць, зокрема, 20 книг, виданих кількома мовами. Учасниця численних наукових семінарів, міжнародних наукових конференцій, виступала з науковими доповідями в Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, Білорусі, Литві, Польщі, Таджикистані, Фінляндії, Узбекистані, Португалії, Швейцарії, росії. Також організувала 17 міжнародних конференцій на честь видатного українця, доктора фізико-математичних наук Михайла Кравчука, відкрила аудиторію його імені в КПІ, брала участь у створенні фільму «Голгофа академіка Кравчука», упорядкувала та видала три його книги… За її сприяння та наполегливості на території КПІ навіть вдалося відкрити пам’ятник репресованому колезі.  

Лише перелік її досягнень і заслуг вражає: докторка фізико-математичних наук, професорка, академік-секретарка відділення математики АН Вищої школи України, віцепрезидентка АН ВШ, членкиня НТШ, Українського, Американського, Австралійського, Бельгійського, Единбурзького, Лондонського математичних товариств, Соросівська професорка, Почесна професорка НТУУ «КПІ», голова Науково-методичної ради Всеукраїнського товариства політвʼязнів і репресованих, має нагороди від Академії наук, Міністерства освіти і науки, заслужена працівниця освіти України… 

Ніна Вірченко попри свій вік ще досі дистанційно працює в КПІ. Вона по-справжньому любить свою роботу і дуже віддана їй, –  розповідає  голова Тернопільської кінокомісії Володимир Ханас. 

До її 95-ліття за рішенням вченої ради КПІ Ніні Опанасівні присвоєно ще одну почесну нагороду – «За служіння та відданість КПІ». Лише кілька колег-політехніків мають таку відзнаку… 

А ще Ніна Вірченко продовжує писати вірші під псевдонімом УЖМА  (українка, жінка, математик, астроном).  

«Думайте про тих, кому ще гірше»… 

На захід із нагоди Дня народження науковиці і дисидентки прийшли її рідні та знайомі, однодумці. А через Zoom приєдналися онлайн і її студенти та колеги з КПІ: академік Академії наук вищої школи, ректор Національного технічного університету України імені Ігоря Сікорського (1992–2024) Михайло Згуровський; академік Академії наук вищої школи Максим Стріха; колеги і друзі з кафедри математичного аналізу та теорії імовірностей КПІ… 

Привітання пані Ніні від найвірніших друзів родини – це особисті історії, вплетені в канву історії України. Модераторка заходу в «Літературному Тернопіллі», головна редакторка головної редакції інформаційно-пізнавальних передач ТО «Культура» Національної радіокомпанії України і наша землячка з Шумщини Галина Дацюк тепло і цікаво розповідала про життєвий шлях пані Ніни, про хвилюючі і навіть неймовірні випадки. Скажімо, під час перебування у Тайшетських спецтаборах мало не сталася трагедія. Ніна та її посестра невільницьких днів Мирослава перебували в каменеломні. Якоїсь миті велика брила породи відірвалася від краю обриву і покотилася на дівчат. А вони, то одна, то інша, намагалися взяти удар на себе, відгородивши подругу від небезпеки… Та, як відзначили обидві згодом, Боже провидіння зупинило цей камінь. 

Від родини світлої памʼяті посестри Надії Курило-Перлини привітав ювілянтку син Юрій Курило. Він розповів щемливу історію, як кожного року (від маленького хлопчини і донині) він отримує на свої дні народження подарунки від Ніни Вірченко. І знає, що такі подарунки отримують усі діти її посестер із Тайшетських спецтаборів. 

– Саме  подружжя Курило – Оленка та Юрко – покликали пані Ніну до Тернополя у перші дні війни, коли Київ здригався від ворожих ударів. Дивовижні приклади людської гідності і добра! – зазначила Галина Дацюк. 

Розповідаючи про цей прояв людяності Ніни Опанасівни, учасники ювілейного зібрання пригадали і події давно минулих днів. Хоча зрідка, але засудженим українкам дозволяли отримувати посилки. Дівчата переважно скромно ділилися припасами, залишаючи велику їх частину для себе, на потім. Лише Ніна відразу все роздавала. Посестри взяли ініціативу у свої руки: вони прийняли рішення левову долю пакунка залишати змарнілій Ніні та контролювали такий розподіл… 

«Зернинки з доріг життя мого...» – це книга спогадів Ніни Вірченко. Вечір спогадів з нагоди її 95-ліття  у Тернополі засвідчив, що насправді ця горда і вільна жінка зібрала за своє життя повні комори цих зернинок. Галина Дацюк вважає, що з них Ніна Опанасівна все життя пекла хліб духовний, ділилася  ним з тими, хто його прагнув, навертала до добра, заряджала силою самопосвяти і поваги та любові до України. 

А чи не найкращий подарунок з перспективою того дня зробив для ювілярки голова Тернопільської кінокомісії Володимир Ханас. На честь Ніни Вірченко разом із друзями він посадив у Дубівцях поблизу Тернополя калиновий гай із 50 кущів. Тепер на 100-літній ювілей славетної жінки з перших калинових ягід вийде смачне вино – на здоров’я, на многая літа! 

Василь ТОМИН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували