Цікаве дослідження про його історію зробив заступник директора Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини Сергій Волянюк. Його працю позитивно оцінили колеги – доктор філософії (кандидат історичних наук), Голова Українського інституту національної пам'яті (2014-19 роки) Володимир В'ятрович та редактор «Історичної правди», керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак. Вони назвали працю Сергія Волянюка «найкращим на сьогодні дослідженням того, що сталося в селі Пужники». Пропонуємо скорочений варіант статті й читачам «Сільського господаря». Сергій Волянюк використав усі доступні на сьогодні матеріали: документи українського і польського підпільних рухів та звіти НКВС. Відтворена картина подій показує всю суть і характерні риси протистояння, в якому зійшлися підпільники обох народів, брали участь німці та «совєти», гинули як комбатанти, так і цивільні мешканці з обох боків. Дослідження Сергія Волянюка надрукувала "Історична правда".
*** 

Довкола подій 1945-го в селі Пужники 

Навіть «неозброєне око» звертає увагу на еволюцію термінів, які вживають політики щодо похованих у с. Пужники: «вбиті селяни», «польські жертви УПА», «волинська карта» тощо. Поляки на запит про означену подію наводять розлогі цитати зі спогадів колишніх мешканців села про «різанину в Пужниках», про «сокири і ножі», пожежі тощо, вдаючись до свідомих емоційно-психологічних маніпуляцій та приховування суті тих подій. 

Тому в освічених людей постають цілком зрозумілі й адекватні питання – що це за «волинська карта» і що ж сталося тоді в селі Пужники?  

Враховуючи, що спогади, зібрані через багато років, є суб'єктивним і не зовсім достовірним джерелом, спробуємо коротко розповісти про ці події, опираючись на документи. 

За підрахунками Володимира Кубійовича, на початок 1939 р. в Пужниках проживало 1040 осіб, серед яких 1020 поляків і 20 українців. Прагнення польського підпілля відновити Річ Посполиту в кордонах до вересня 1939 р. із Західноукраїнськими територіями включно, а українського – до відновлення власної держави у етнічних межах, стали основною причиною взаємних випадів, які привели до другого масштабного польсько-українського протистояння у ХХ ст. 

Керівництво польського підпілля на Тернопільщині у 1943 р. активно формувало так званий Чортківський, або Південний інспекторат Армії Крайової (АК), який очолив Станіслав Чарнецький. Цей інспекторат складався із п'яти обвудів, серед яких обвуд «Псков» поширював свою діяльність на території 108 населених пунктів Монастирищини і Бучаччини. Він  мав укомплектовані штатом 5 плютонів (український відповідник – чота, радянський – взвод), а також відділи бойового призначення із трьох патрулів. 

Про організацію самооборони в Пужниках поручник резерви Мечеслав Варунек на допиті в НКВС свідчив: «В організацію входило близько 150 мужчин і 20 жінок. На озброєнні у нас були близько 30 гвинтівок, 3 автомати та один німецький кулемет, були також і гранати. Після того, як частини Червоної армії визволили Коропецький район, зброї у нас ніхто не відбирав, ми вели ще боротьбу з бандерівцями».  

Польські дослідники у своїх працях часто звертають увагу на діяльність підрозділу АК з Пужників. Активність і хорошу підготовку цього підрозділу фіксують і документи польського підпілля. На початку 1944 р. польське підпілля ув'язалося в боротьбу з українцями настільки, що його головне завдання – боротьба проти окупаційної німецької влади, відійшло на інший план. А після повної радянської окупації Тернопільської області польське підпілля виступило разом із новою владою проти відділів УПА та ОУН, офіційно записуючись у створені НКВС винищувальні батальйони (ВБ) та групи самоохорони (членів цих підрозділів населення називало «стрибками», «істребками» чи «ястребками»). Польські підрозділи, що були створені керівництвом АК та діяли по селах, з приходом радянської влади цілим складом переходили у винищувальні батальйони, свідомо нехтуючи тим, що СРСР у вересні 1939 р. допоміг ІІІ Райхові знищити польську державність, а в 1940 р. почав арешти і депортації польської еліти, зокрема і військових углиб Радянського Союзу. 

Дії поляків у ВБ були настільки широкі та відчутні, що українські повстанці ототожнювали усе польське населення з цими військовими формуваннями. Станом на 1 січня 1945 р. у винищувальних загонах Тернопільської області нараховувалося 4232 особи, з яких 2910 – поляки (54,4%). Значна частина з них належала до структур польського підпілля, яке вимагало від своїх членів «демонструвати присутність», аби після закінчення Другої світової війни мати козир у вигляді військово-політичної сили у майбутніх переговорах про кордони відновленої Польщі. 

Не був винятком і польський загін із Пужників. Значна кількість жителів цього населеного пункту служила в таких мілітарних підрозділах радянської влади та брала участь в чекістсько-військових операціях проти підпілля ОУН і підрозділів УПА.  

У документах українського підпілля зазначається, що поляки, а серед них і польські підпільники, у складі радянських загонів «постійно тероризували українське мирне населення не лише в околиці, але й на теренах сумежних районів». 17 листопада 1944 р. польсько-більшовицька банда з Бариша на спілку з бандитами з Пужник і Коропця спалили села Задарів, Красіїв, Баранів Коропецького району. Зафіксовано ряд випадків мордування українського мирного населення. Тільки в Бариші за грудень 1944 р. замордували 35 українців. На присілку Тисів спалили живцем українську сім'ю Благих з 4 осіб. На присілку Гутишина замордували 3 молодих українців... І таких випадків було дуже багато. 

Очільник українського підпілля на Тернопіллі Іван Шанайда («Данило», «Степанович») у звіті за січень 1945 р. відзначав: «Спеціальною справою, якою потрібно було б зайнятися, це поляки. Це реальна наша хвороба і язва всього українського населення. Період більшовицької окупації – це для них вдалий момент погуляти і знищувати все, що є окрасою на західних українських землях. Своєю нахальністю і шовіністичним гонором перевищують всіх попередніх окупантів…». 

Потрібно відзначити, що в польській історіографії, особливо останніх років, активно просувається теза про те, що в Галичині діяльність поляків у складі створених радянською владою винищувальних батальйонів, груп самоохорони і міліції є «окремим аспектом польської відплати» українцям і, мовляв, поляки «здійснювали помсту" за попередньо завдані кривди. Що очевидно, є певним відбілюванням злочинів, які здійснили польські підрозділи, нехай і під «шапкою» НКВС. 

Таким чином, розглянувши ширший контекст другого масштабного польсько-українського протистояння, що мало місце у 1942–1947 роках, повернемося до подій у селі Пужники, що відбулися в лютому 1945 р. 

За свідченнями сотенного «Сірих Вовків» Миколи Скринчука («Хмель»), у січні 1945 р. керівник розвідчого відділу військового штабу Тернопільської ВО «Лисоня» Іван Яцишин («Гордієнко») віддав наказ під час рейду «спалити ті села, де повинні були існувати підпільні польські організації». Оригінальний наказ командування ВО «Лисоня» не виявлений, відповідно, який справжній його зміст невідомо. Як наслідок, відділи 4-ї групи УПА провели ряд операцій, одна з яких зафіксована в с. Пужники. 

У зведенні штабу Тернопільської воєнної округи «Короткі описи боїв відділів УПА – «Лисоня» (від 16.ХІІ.1943 до 2.VІІІ.1945)» про цю операцію повідомляється так: «Наскок куреня під командуванням «Бистрого» на Пужники. 12.2.1945 р. зруйновано польсько-большевицький осередок. Знищено кільканадцять большевицьких вислужників та спалено їхні забудування».  

Радянські щоденні оперативні зведення НКВС за 14 лютого 1945 р. в Коропецькому районі зафіксували: «В 5 год. ранку 13.2.45. р. банда чисельністю до 300 чоловік підпалила село Пужники. В результаті чого було спалено 200 домів і вбито до 50 поляків».  

Чим більше часу від тих подій, тим збільшувалася кількість полеглих та знищеного майна, а згадки про перебування в селі оперативної групи НКВС та її участь в бою, навпаки – зникали. У комуністичній, а згодом і незалежній Польщі на основі спогадів переселених жителів села, цифри полеглих також росли (від сотні людей - до 200 і цілого села), а реальна картина подій під впливом пропаганди та політики зазнавала значного викривлення і однобокості. 

Отже, «наскок» двох сотень УПА, що відбувся у ніч з 12 на 13 лютого 1945 р., проводився на «польсько-большевицький осередок» - «центр польсько-большевицької агресії», а не проти цивільних жителів села. В протилежному випадку втрати серед населення були б в рази більшими. 

Зі спогадів місцевих жителів, яких переселили із Пужників до Польщі, відомо, що тіла полеглих похоронені на старому кладовищі, де були два великі рови із часу кількаразового переходу німецько-радянського фронту в 1944 р. Для захоронення ці рови були трохи поглиблені. На могилах було встановлено два хрести. 

Повертаючись до сьогодення, у 2025 р. ми бачимо на території колишнього села Пужники збережену каплицю і пам'ятний хрест, польським волонтерам дозволено займатися відновленням старого цвинтаря. Українська влада всяко сприяє у проведенні пошукових робіт, дозволяє закладати розвідкові траншеї, допомагає в реалізації ексгумаційних заходів тощо.  

А що натомість? Чи Польща відновила могили і пам'ятники полеглим воякам УПА на своїй території, які масово руйнують і вандали, і офіційні представники влади? І коли нарешті Україна (громадськість, наукові інституції, влада) почне відстоювати власні інтереси та історію? Розумію, що ці питання риторичні… Проте на них потрібно давати відповідь та пояснення. Якщо не нам, то для нащадків… 

Сергій ВОЛЯНЮК,
історик, заступник директора Музею національно-визвольної боротьби Тернопільщини 

На світлинах: цвинтар у вже неіснуючому селі Пужники; польські «істребки» під керівництвом НКВС 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували