Невипадково, будуючи новий будинок для господарів, криничні майстри вербовою гілкою шукали на подвір’ї місця, де в глибині були джерела води – там і копали криницю. Господар обов’язково садив біля неї деревце калини. 

Від покоління до покоління передавався родинний спадок, уособлюючи жіночу красу і вроду, сімейний спокій, достаток. Вологолюбна калина, вмостившись біля криниці, швидко росла, чаруючи людей своїми широколистими косами, а матінка-земля щедро дарувала їй свою материнську силу, ніжно викохувала, берегла. 

Пам’ятаю, малими дітьми, граючись на постівнику, нас причаровували два великі кущі красуні-калини. Під її густими розкуйовдженими вітами було зручно гратися спекотними днями, та й не тільки. Дівчата, мріючи про свою привабливість, весняної пори заквітчували коси білосніжними бутонами цвіту, восени на полотняні нитки насиляли яскраві ягоди і, як справжніми коралями, прикрашали тендітні дівочі шиї. Хлопці куштували стиглі, соковиті, налиті цілющою дією плоди. Хоча вони мали гіркувато-кислий смак, але майбутні парубки пересилювали себе, пам’ятаючи настанови бабусь, що «вони дають силу і міцність тіла». 

Старі господині збирали кетяги зрілої калини після осінніх приморозків. Одні її сушили, підвішували на кухні чи в коморі. Інші готували настої для лікування хвороб, використовуючи цвіт і навіть кору. 

Образ калини любили вояки УПА. Сидячи колом у лісах, стиха, задушевно співали козацьку «Ой у лузі червона калина похилилася», згадували свій дім, родину. Ця пісня стала згодом повстанським маршем. Не дивно, що ще у п’ятдесятих роках на сільських оказіях слова цієї пісні часто «виривалися» на волю, адже вона була серед заборонених. 

В першій половині сімдесятих років із ініціативи місцевого вчителя-історика, педагога від Бога В’ячеслава Семеновича Посвятовського, група учнів Борсуківської середньої школи взялася висаджувати саджанці калини на подвір’ях ветеранів Другої світової війни на знак пам’яті і поваги до фронтовиків. А коли вона буйно розквітала, вулиці ставали світлішими, веселішими, привабливішими. Бережливо викохана, вона вкривалася щедрим білосніжним цвітом, і жвавий вітерець розносив п’янкий аромат в усі сільські закутки. 

Хотілося б, щоб нинішнє юне покоління підтримало почин ентузіастів сімдесятих років. Адже за волю української землі, за те, щоб червона калина «не похилилася», б’ються нині на південно-східному фронті наші воїни-герої. 

Якось, йдучи до болю знайомою вулицею села, звично глянув у бік самотньої хати, сім’я якої після того, як відійшли у вічність батьки,  розлетілася по світу. Біля її ганку ріс кущ калини, красою якого завжди любувався. Побачене глибоко вразило: куща не стало, лише сердито наїжилися кострубаті пеньочки. Якась бездушна рука людини знищила калину, яка колись була оберегом для родини фронтовика, командира відділення стрілецької роти, нагородженого орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня та медаллю «За бойові заслуги», який мав поранення, ніколи не хизувався своїми заслугами. 

… Поникле, пошматоване гілля народної улюблениці лежало за обійстям, стікаючи соком і втрачаючи силу. Тільки ворони, сердито каркаючи, злітаються і збирають останні залишки калинових плодів. 

Можливо, материнське коріння ще зможе народити молоду паросль, і вдруге забуяє чарівний кущ калини – символ України, уособлення материнства, дівочої краси й достатку, натхненниці боротьби за рідну землю. Наш оберіг. 

Григорій ВОЛЯНЮК 
с. Борсуки на Лановеччині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували