Баба знала, як нас із кузинками підняти на ноги – це мали бути або золотисті деруни, які голосно шкварчали на пательні, та подавали їх із густою сметаною, або миска гарячих кругленьких пирогів (так у нашому краї називали вареники), щедро обліплених золотистою цибулькою, або смачнющі бараболі зі шкварками, з малосольними огірками або мізерією. 

Та, я і так знала, що, крім нас, нікому гнати корови на пасовисько. Тра вставати. Чи ви теж пам’ятаєте ті перші осінні дощові ранки, коли в хаті тепло і затишно, але ти мусиш нап’ялювати на себе купу теплих лахів, відчиняти двері й, як у  прірву, ступати у той колючий морок? Ще майже темно, але ти вбираєшся в якісь старі кофтини і райтузи, у завеликі ґумаки і цьоцину куртку, береш цератовий дощовик і бабину канапку та виходиш на двір. Мокрі лапи вологої мжички одразу заповзають за комір, гумаки роз’їжджаються в болоті, а ти йдеш, механічно переставляючи ноги, і вже невідомо хто кого веде – ти корову, чи корова тебе. Бо всередині ти ще спиш і ніяк не можеш прокинутися. 

Через деякий час твої очі потроху відкриваються і ти помічаєш, що в кінці вулиці сусіди вже викопали бараболі, кукурудза поскладана у рівні снопики, бачиш свою улюблену яблуню на перехресті доріг, що рясно вродила великі червоні яблука. Майже до самого твого носа простягає гілля стара сливка і ти, чисто механічно, ліниво піднімаєш руку, зриваєш найбільшу сливку-венгерку і одразу ж пхаєш до рота. 

Осінні сади пронизані ранковими туманами, з розпущеними косами-гіллям, щедро усипаними червонощокими яблуками, синьоокими сливами, жовтогарячими грушами. Над тими садами, мабуть, літали розчулені ангели, щоб скупатися у хвилях солодких ароматів. 

Коли ми поверталися з пасовиська, світ навколо вже не видавався таким холодним і похмурим, як зранку. Ми знали, що крім зупи, на нас чекають спечені бабою смаколики – пляцок з ябками, або коржики, присипані цукром, і на душі одразу ж робилося тепло і затишно. 

Де ті сірі ранки? Де ті холодні дощі? Де ті сади й ліси? Де той свіжоспечений хліб, пироги і юшка з когута? Де та стара хата з мальвами біля тину, підвішеною на зиму кукурудзою, корова Нуська і моє дитинство? Моя баба Юстина, її добрі роботящі руки, хата, її молитва і любов довіку зігріватимуть моє серце.    

Ольга РУДА,  
головна редакторка українськомовного часопису «Ukrainian People», уродженка Івано-Франківщини 
м. Чикаго (США) 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували