Напередодні Першовересня часто лину згадкою до трьох шкіл, у яких навчався, і передусім – Марківської початкової. Далекий 1956-й. Кінець серпня обдаровував дітвору стиглими плодами садів, наливалася жовтизною рання кукурудза й рясно, наче у червні, зеленіла картопля, не відаючи шкідників і хвороб. Старші поралися в осінні будні, а дітлахи згадували про школу. 

...Стою на зеленім подвірʼї, взутий у нові черевики й тримаючи в руках портфелик, висланого батьками з Макіївки, куди поїхали на заробітки. Над хатами-ліплянками, під стріхою, без коминів вʼється як туман сизий дим. На сніданок зʼїв смажене яйце, а варене з паляницею із сірого борошна беру до школи. 

Із вулиці, споконвік названою Вуханею, показалася ватага дітвори. У багатьох на плечах полотняні торбинки з книжками. Дехто босий або несе під пахвою черевички, аби взутися аж у школі. У гурті впізнаю однолітків Славка Воробця та Марусю Заяць і приєднуюся до них. 

У школі ніколи не був, бачив її тільки з вулиці. Виглядає як нова, хоча старші люди казали, що то відремонтований колишній Народний дім. На душі незвичне почуття цікавості й легкого збентеження. 

Приїхавши за направленням із Волині в Маркову на посаду директора початкової школи і вчителя молодших класів, І. В. Кальчук поселився у моїх сусідів через дорогу – Балацьких. Господар дому Стефан був мельником колись свого, збудованого ще прадідом Вавром водяного дерев’яного, а тепер колгоспного млина, забраного навесні 1949 року, господиня Наталія – весільною кухаркою (у нас казали – варилихою). У дворі водилася всіляка живність, а син Балацьких Мирон, мій нанашко (хрещений тато), був завзятим грибником і рибалкою, тож тут завжди був щедрий стіл не тільки для гостей. Жили вони у старій мурованій із каменю, але під стріхою, великій хаті з однією кімнатою, що була і кухнею, і вітальнею, і спальнею. Тож учитель став немовби членом їхньої родини: їв за одним столом, спав у бамбетлі, де замість ватяного матраца було сіно, застелене простирадлом із домотканого конопляного полотона. 

Марків’яни поважали учителя, старші називали його, як велося з часів заснування першої школи-дяківки, орієнтовно 1850 року, паном-професором, вдавалися до нього як освіченої людини у різних справах: Кварценюки і Колісники просили допомоги у поділі колись спільного подвір’я на дві рівні частини, Михайлина Колісник – заадресувати конверт із листом до Америки синові Павлу. Цікавився Іван Васильович і нетрадиційною медициною, моїй бабусі Ганні порадив ефективну мазь на основі скипидару (у нас його називали терпентиною) від радикуліту. 

Мені теж сподобався перший учитель, часто з цікавістю спостерігав, як він миється до пояса у потічку, чистить взуття, прасує чавунним залізком (праскою), що розігрівалося жаром із печі, сорочки. У неділю баба водила мене до церкви, носив натільний хрестик, але Іван Васильович ніби не помічав цього. 

Незабаром учителю запропонували житло з окремою кімнатою у техпрацівниці Лесі Канюки. Перебравшись туди, не забував про Балацьких та їхніх сусідів. 

Для мене і моїх ровесників Романа Бордуна, Романа Кварценюка, Остапа Роговського, Ірини Баліцької, Іванни Яворської, Ганни Ніжаловської та інших починався шлях у країну знань. 

Потім навчатимемося у Завадівській восьмирічці, а коли у результаті освітянської реформи у найближчій до нас Висоцькій десятирічній школі не було набору в девʼятий клас, група юних марківʼян подалася за сім кілометрів у село Завалів тодішнього Бережанського району. Закінчили її 60 літ тому. Ніколи не рахував, скільки педагогів мене вчили. Були серед них і відмінники народної освіти, і заслужені, колишні фронтовики. Але найчастіше згадую саме його, першого наставника Івана Васильовича. Часто вдивляюсь у єдине фото з домашнього архіву, на якому він на шкільному подвірʼї.  

Памʼятаю і його уроки, і гру на мандоліні, під яку ми співали не тільки на уроках, а й на сцені сільського клубу, і для багатьох перший перегляд художнього фільму, і поїздку на екскурсію до міста... На початку 60-х років він одружився з колгоспною агрономкою Ольгою, виїхав із нашого села, здається, у Зборівський район. 

Директоркою школи стала Євдокія Степанівна Доценко, яка, приїхавши з Донеччини до нашого села 1952 року, вийшла заміж за місцевого кіномеханіка Романа, учителювала десятки літ. Тут і покинула цей світ. 

Роздумуючи, зіставляю минуле і сьогодення. Уже давно розібрали нашу початкову школу, звівши неподалік навчальний комплекс школу-садок, але вже і його зачинили, бо немає кому вчитися. А 70 літ тому у селі було 77 учнів. Замість деревʼяної церкви, що згоріла за незʼясованих обставин 1958 року, більш як три десятиліття красується мурована. Ґрунтова дорога давно викладена камінням. Деревʼяний міст, який не міг витримати ваги колгоспного комбайна, замінив залізобетонний. Нинішні учні й уяви не мають, що колись ми тільки мріяли про дротове радіо, електрику та інші блага цивілізації. 

Тільки згадка про школу і першого вчителя така ж молода і світла, як і тими далекими роками. 

Євген КИФОР, 
першокласник 1956 року Марківської початкової школи на Монастирищині.

 
На світлині – директор школи І. В. Кальчук (1956 р.). 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували