Разом із старшим братом Ігорем росли добрими і щирими дітьми у великій люблячій родині. Дівчину вабили спогади бабусі й дідуся про їхню молодість, про колишні звичаї та традиції. Особливо цікавими були оповіді бабусі, яка була переселенкою і пережила примусову депортацію українців з Польщі у 40-х роках минулого століття. Нерідко вечірньої місячної пори під розлогими вербами на березі річки вони засиджувалися допізна. 

Минав рік за роком, а за ними й безтурботне дитинство.  Коли Оксана була у восьмому класі, раптово захворіла бабуся. Спочатку лікарня, потім вдома. Запах ліків, напруга, відчуття страху та водночас нестримне бажання якось допомогти… Невдовзі бабусі не стало. Для дівчинки-школярки це було великим стресом. Після похорону зліг дідусь. Спочатку інсульт, далі гангрена нижніх кінцівок. Оксана не відходила від нього. Старалася допомогти як могла, навчилася колоти і самостійно робити перев’язки. Все це вдавалося з першого разу. То ж не раз мама, дивлячись на донечку, говорила, що їй «так би личив білий халат»…  

Так тривало майже два роки. До всіх недуг хворого додався рак шлунку.  Коли дівчина закінчувала одинадцятий клас, дідуся не стало. Його смерть наклала великий відбиток на її душу. Вона не могла змиритися з тим, що за три роки втратила близьких людей, з якими були пов’язані найкращі роки її дитинства. Однак ці трагічні події у її житті однієї миті спонукали  обрати професію, покликання якої – рятувати життя… 

Після закінчення одинадцятирічки Оксана вступає  в Чемеровецьке медичне училище.  Після навчання рік  працювала у ФАПі села Калагарівка, у 2010 була переведена на посаду завідувачки ФАП у  село Волиця. Згодом зустріла свого коханого Андрія, вийшла за нього заміж, народила двійко дітей.  

Із  2018 року працює медсестрою у Тернопільській комунальній міській лікарні №2, спочатку – у приймальному відділенні (тепер  відділення екстреної медичної допомоги).  

Хто любить медицину і має навики спілкування з людьми, для того робота медсестри не буде важкою, – ділиться пані Оксана. – В мої обов’язки входить надати першу медичну допомогу, поміряти артеріальний тиск, пульс, сатурацію, зробити кардіограму серця, за призначенням лікаря – забір аналізів, введення  ін’єкцій (підшкірних, внутрішньовенних, внутрішньомʼязевих) та заповнити медичну карту пацієнта. Я щаслива, бо вважаю, що обрала правильний шлях, тим більше цього так хотіла моя мама. На жаль, не може вона порадіти за мене. Надто рано пішла з життя. Її важка хвороба і смерть ще більше спонукали   відчути важливість мого покликання… 

На власному досвіді Оксана Петрівна усвідомила,  що робота медичного працівника починається не тільки з урочистої «клятви Гіппократа». Вона вважає, що справжній медик – це той, хто в боротьбі за людське життя щедро віддає частинку свого серця, частинку своєї душі, проявляє увагу, турботу і доброзичливість у ставленні до хворого.  

Саме такою є Оксана: доброю, щирою, прихильною. Її люблять і поважають в колективі, а пацієнти кличуть її ніжно Ксюшею… За білим халатом стоять роки навчання, недоспані ночі, переживання за пацієнтів і щоденна рутинна робота. Працює жінка кожну четверту добу. Для цього щоразу долає майже сто кілометрів шляху в один бік. Вдома її повернення з роботи завжди з нетерпінням і розумінням чекають донечка – п’ятикласниця Полінка і син – восьмикласник Назар, хвилюються  чоловік і його матір, які стали для неї справжньою опорою і підтримкою у всьому. 

Марія МАЙДАНЮК 



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували