Коби скорше в село…

Старий Матій сидів навпроти вікна і дививсі з восьмого поверху на нічний Тернопіль. Місто було все в вогниках. Воно блимало, кліпало. І здавалосі, тих вогників більше як зірок на небі. Тай тих зірок тут в місті майже не видко, не то що в селі небо, як на долони. Навіть через вікно місто шуміло, сварилосі, вило сиренами, було чуже, холодне. Матій дививсі в вікно і знав, що буде безсонна ніч. Довга ніч. І перед очима спливали спогади далеких днів, щасливих днів.

…Ніч пахла мнєтков і полином, плакали соловейки. Він чекав її під вербов на млаці, серце билосі, як дзвін на Великдень. Груди розпирало від дивного відчуття, він не знав тоди, шо це любов, тоди про це мало говорили, лиш співали в співанках.

Вона прийшла. Від неї пахло бузком. Несміло торкавсі рук, несміло цілював калинові губи, вона стидливо опускала бездонні очі і світ зупинявсі і любувавсі ними. Світ відпочивав, йому було легко дивитисі на ніжність, світ втомивсі від жорстокости...

…Макію було прикро в цім місті, в цих бездушних мурах, в цім мурашнику, де люди не виді один одного. Коли його вивозили на візку надвір, його хапала задуха, і здавалосі, шо місто лігало йму на груди і душило мурами, плитами, ліфтами. Вчера, коли він троха здрімав, сниласі стара грушка на городі. По її листках стікала вода, як сльози. Сниласі хата в селі, шо скрипіла дверми, ніби голосила.

Вони жили добре. Були файнов паров, молоді завзяті. Все горіло в їх руках. Люди дивувалисі, такі молоді і такі ґаздовиті. Бог давав здоров’ї і благословив дітьми. Матій любувавсі свойов Василинков. Така ґаздинька, коса – як праник, аж до запаски, все встигає, у всьому в неї лад.

На мить здалося, шо впало ябко з ранети на вулик.

…Повернувшись до реальности, Матій здригнувсі. Ніч була безкінечна, і за вікном міста нічо не мінялосі. Все шуміло, блимало, стогнало. Старий напружував очи, аж в голові гуділо, аж сльози віступали. Хотів увидіти за тими будинками, за цими вогнями своє село і ту хату, в якій жило колис щастє, його щістє.

Він лишивсі сам, коли Бог забрав Василинку. Щісливу смерть заслужила: вмерла у сні. Ше зночи так набалакалисі, а на рано пішла. Діти з’їхалисі, поховали і роз’їхалисі. У них своє житє, їх кликали міста. І лишивсі Матій сам, і гризота його взєла, і їда не йшла. Зачєла старість тиснути на груди, дістав цукор, відрубали ногу.

Думав Матій про хату. Як вона там? Чи дбают про неї ті сторонскі люди, шо купили її, чи не зрубали стару грушку-цукрівку, ту, шо снитьсі?
Ніч була довга, сон відцуравсі діда, боліла нога, якої нема. За вікном, сварилосі місто, чуже, хлодне, черстве. Матій хотів води, але не цеї з крана, мертвої, а тої, з тої кринички на пасовиську, шо пив малим, як пас худобу. Коби скорше в село, до жінки, до родини, на цвинтар...

Роман ДРОНЮК