Найдавнішу згадку знаходимо у Вікіпедї про Івана Горбачевського. Отець-доктор Іван Горбачевський (1743 р., Завалів – 1806 р., Львів) – священник Руської унійної церкви, крилошанин, доктор теології. Навчався у школі при монастирі оо. Василіян у Бучачі, Львівській єзуїтській академії. Від 1772 року – прокуратор монастирів Василіянок. Служив сотрудником, а від 1778 року до кінця життя був парохом Ставропігійського (Успенського) храму у Львові. У 1778–1787 роках він – духовний суддя Львівської капітули Руської унійної церкви, далі – генеральний вікарій капітули. У 1791–1800 роках – префект друкарні, з 1793 року – префект книгарні Ставропігійського інституту у Львові. Двічі Ставропігійський інститут рекомендував о. Івана Горбачевського на єпископа, але не був хіротонізований. 

Більш як півстоліття парохом у Завалові та Заставчому служив прадід блаженнішого Любомира Гузара – Дмитро Гузар.  Дмитро Гузар два роки був сотрудником церкви у Городку, а з 1851 до 1855 – у церкві Успіння Пресвятої Богородиці міста Львів. 

Цікаво, що Завалівський дідич Климентій Рачинський, перебуваючи у Львові на богослужінні у Преображенській церкві, почув спів молодого священника о. Дмитра Гузара. Йому він і запропонував парафію в Завалові. Аби заохотити священника, дідич подарував церкві 150 морґів поля, 60 кубометрів дров річно і 4 вози будівельного матеріалу. Отець Дмитро погодився і у 1856 році переїхав до Завалова. 
На той час у нього разом із дружиною Кароліною було два сини – Володимир і Євген. Вже у Завалові народилися Лев – дід Любомира Гузара та дочка Ольга. Понад 50 років на вказаній парафії служив отець Дмитро.  

Уже 1854 року в Галичині за почином кардинала Михайла Левицького виникають перші у світі братства тверезості. Митрополит готував статут братства тверезості,  організовував протиалкогольні місії, в яких пиякам грозив пеклом і подавав за узгодженням з Римом відпусти за тверезість. Вони представляли собою багатотисячні зібрання селян. Супроводжувалися ці місії символічними похоронами горілки та встановленням пам’ятних хрестів тверезості. Такий хрест у 1874 році за ініціативою о. Дмитра Гузара було встановлено біля входу до церкви у Завалові, який зберігся донині.  

Деякий час разом із О. Дмитром парохував його син Євген Гузар. Завалів завдячує отцям Гузарам за їхню наполегливу працю. Завдяки отцям Гузарам зросла національна свідомість у прихожан завалівської парафії, особливо молоді, яка збиралася у неділі та свята на різні гулянки, спортивні змагання, грала вистави і ставила концерти, у читальні та на лузі, будучи абсолютно тверезою.  

При підтримці батька отець Євген створив у Завалові хор, який прославився на цілу околицю. Про це, зокрема, свідчать повідомлення у Львівській газеті «Діло». Про високий авторитет священника засвідчує приїзд до нього і відвідування богослужіння у Завалівській церкві Івана Франка та відображення цієї події у його творах «Два образи в церкві Завалівській» і «Воскресіння чи погребіння?» 

А приїздив Іван Франко до Завалова на Різдво і Великдень 1883 року на запрошення зятя Дмитра Гузара Володимира Левицького, відомого у літературних колах як Василь Лукич, з яким перебував у дружніх стосунках ще зі студентських років. 

Василь Слободян у статті «Муровані церкви Підгаєцького району», поміщеній у науково-краєзнавчому збірнику «Підгайці та Підгаєччина», відзначає: «Про постання першої церкви Св. Арх. Михайла в Завалові не збереглося відомостей, але вона існувала вже у 1658 році. Власне, в цьому році громада збудувала нову деревʼяну церкву на місці віддавна посвяченому, як свідчив напис на одвірку. Це була тризрубна триверха церква, зведена з букових брусів на дубових підвалинах, в якої верхи були з липових брусів. Ця церква неодноразово ремонтована і простояла майже до кінця ХІХ ст. Після ліквідації завалівського монастиря у 1810 році до неї перенесли іконостас з монастирської церкви. На мистецьку вартість цього іконостасу звернув увагу Іван Франко, який відвідав місцевого священника о. Дмитра Гузара у 1883 році. Церква була вже дуже старою і малою для зрослої громади, тому за порадою Івана Франка о. Дмитро Гузар замовив проєкт нового мурованого храму у львівського архітектора Василя Нагірного, який виготовив його у 1887 році». 

За злим збігом обставин виготовлення проєкту стало на часі, оскільки у 1886 році під час великої пожежі у селі згоріла і церква. Але цінний іконостас вдалося врятувати і його перенесли до новозбудованої церкви. Про високу повагу парафіян до свого настоятеля свідчить передача йому у подарунок 21 листопада 1905 року золотої чаші з нагоди 50-ліття служіння на парафії, якою до нині користується священник у Заставецькій церкві. Помер о. Дмитро Гузар 2 березня 1908 р. Хоронив його прелат Бачинський зі Львова в супроводі 2 деканів, 18 священників і непроглядної маси народу.  

У 1921 році Львівська єпископська консисторія  парохом у села Потік і Залип’я призначила уродженця  Завалова о. Дениса Теліщука. Тут він, завдяки полум’яним  і національно-патріотичним промовам, здобуває велику пошану серед селянських мас. За те його не любила польська адміністрація і він тричі був арештований і засуджений на різні строки ув’язнення.  

Причиною третього арешту послужив інцидент з таємною польською поліцією. Кожного року на Зелені свята на могилі Січових стрільців у селі Залип’я, що належало до його парафії, відправляли поминальну панахиду. В 1937 році церковна громада села Потік із процесією вирушила до сусіднього села Залип’я. Молодь несла в руках тернові вінки, прикрашені синьо-жовтими стрічками і тризубами. По  дорозі до процесії приєдналися перебрані таємні агенти польської поліції, які намагалися витягнути хлопців і дівчат із колони разом із вінками. Отець Теліщук зупинив процесію і звернувся до парафіян із такими словами: «І ви дивитесь, як вони знущаються над нашими людьми». Тоді кілька молодих учасників походу прогнали кривдників (не обійшлося без побоїв і синяків). 

У зв’язку з цією подією, польська прокуратура порушила проти священника кримінальну справу. Судова справа набула широкого розголосу. В останньому слові отець Денис виступив із гнівним осудом і звинуваченням польської влади, назвавши її окупаційною.  

Повернувся о. Денис Теліщук із тюрми влітку 1939 року, а вже у вересні того ж року представники нквс постійно стежили за його діяльністю. З приходом німецької окупації він ініціював наведення порядку в районі. Українська Національна Рада, яка була утворена у Львові, призначила Дениса Теліщука головою повітової управи на Рогатинщині. Тут він за один місяць зумів створити 106 сільських і міських староств, сформував керівний склад міста. 

Але надія на те, що німці дозволять створити самостійну Україну, поступово згасала. Теліщук потрапляє у немилість німецьких властей. Розгорілася конфліктна ситуація: нова влада наклала непосильний контингент у формі збіжжя та худоби. Отець Денис відмовляється прийняти таке розпорядження, вважаючи його необґрунтованим і несправедливим. 

Через відмову, до його резиденції в село Потік приїжджає гестапо з так званою шуцполіцією, яка складалася з поляків, що вороже ставилися до українців. Не заставши вдома Теліщука, вони тяжко побили його вагітну дочку Меланію. Через деякий час отця арештували і забрали до Тернополя, де його чекав розстріл. Але дивом вдалося врятуватися.  

Про високий патріотизм о. Дениса, його глибоку духовність говорить той факт, що коли червона армія вже вела бої за Тернопіль (1944 р.), знайомі радили йому  виїхати за кордон. А отець відповідав: «Добрий пастир, слуга Божий свого стада у найнебезпечніший час ніколи не покидає, тому я з почуттям великої відповідальності залишаюся зі своїм народом».  

13 квітня 1945 року отця Дениса арештували органи нквс і відправили до Станіславської тюрми, звинувативши в українському націоналізмі. На закритому судовому засіданні військовий трибунал військ мвс його позбавили волі на 10 років із відбуттям міри покарання у виправно-трудових колоніях суворого режиму з конфіскацією особистого майна та позбавлення прав на 5 років. Його відправили в мордовську арср. Через важку фізичну працю став інвалідом. Помер Денис Теліщук 28 січня 1952 року. 

Від 1992 року майже чверть століття у храмі, спорудженому в часи служіння прадіда блаженнішого Любомира Гузара отця Дмитра, служив Михайло Демида, уродженець села Дарахів на Теребовлянщині. Він ініціював і сам був активним учасником відбудови духовного центру на Кам’яній горі на місці Свято-Миколаївського монастиря, де за переказами 1928 р. з’явилася Пречиста Богородиця; Хресної дороги, каплички, Божого гробу, Голгофи, фігури Матері Божої, вертепу, цілющого джерела; реставрації архітектурної пам’ятки – гробівця Рачинських. Саме за його служіння на Камʼяній горі було започатковано міжрайонний фестиваль духовної пісні «Єдиний Бог, єдиний народ, єдина Україна». Нині протоієрей Михайло Демида – настоятель Храму Святого великомученика Георгія Переможця в Одесі. 

За час роботи у Завалівській школі мені доводилося спілкуватися з учнями, які невдовзі присвятили своє життя духовному служінню. Серед них: 
– протоієрей Володимир Капустяник, священник Тернопільської єпархії Православної церкви України, нинішній настоятель парафій святого архистратига Михаїла с. Завалів, святого великомученика Юрія Переможця с. Заставче, Різдва Пресвятої Богородиці с. Затурин Підгаєцького благочиння; 
– настоятель церкви святого Онуфрія в селі Рукомиш на Бучаччині Михайло Суканець; 
– протодиякон Святомихайлівського Золотоверхого собору міста Київ, проректор Київської православної богословської академії Василь Дідора; 
– настоятель Храму святого Миколая Чудотворця Андрій Банах у с. Мазепинці на Київщині.  

   Завалівську школу у свій час закінчували: Юрій Стеблина, настоятель церкви святого Архистратига Михаїла с. Більче-Золоте, що на Борщівщині; Роман Рокецький, настоятель храму Святого Василія Великого УГКЦ селища  Козова, декан Козівського деканату УГКЦ; настоятель церкви Пресвятої Тройці м. Бережани Іван Хрептак, священник УГКЦ Всіх святих українського народу, м. Підгайці та Святих верховних апостолів Петра і Павла с. Сільце Ігор Комарницький; настоятель Церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Дарахові – парафія і храм Теребовлянського деканату Тернопільсько-Бучацької єпархії Православної церкви України Степан Суканець; священник Православної церкви України Микола Ференц – настоятель храму Успіння Пресвятої Богородиці в селі Угринь на Чортківщині (народився у Завалові в 1959 році, упокоївся 27 січня 2026 р.; священник (покійний) із Теребовлянщини Олег Маліброда 27 років здійснював служіння у парафіяльному храмі св. Івана Богослова с. Ілавче. Народився 1955 року у с. Затурин Підгаєцького району. 15 лютого 1981 року був висвячений на священника. Душпастирював на Гусятинщині. 29 серпня 1996 року був прийнятий у лоно Тернопільської єпархїі УГКЦ і призначений парохом с. Ілавче. 

Священники Ярослав Суканець (покійний), Володимир Мокруха (покійний), Ігор Маліброда, Ігор Суканець, Олег Топоровський і Микола Головчак (покійний). 

Підсумовуючи цю розповідь, ще раз хочу наголосити, що Завалів – батьківщина багатьох духовних особистостей, які вірою і правдою служили Богу, Україні і місцевій громаді.  

Володимир ЧИСТУХ, 
краєзнавець 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували