«Я ночами сиджу і читаю. Вечерю зготувала, чоловік ліг спати, перша година ночі, а я книжку в руки і читаю. То була моя любов перша, - книжка», - розповіла Суспільному довгожителька. 

За її словами, ще будучи школяркою, мріяла отримати вищу освіту: «Я хотіла поступати в інститут, але тяжко було, тому що батько і мати працювали по господарству, було нас п’ятеро дітей, поля було трохи, так що було коло чого робити і я мусила працювати». 

Мирослава Жминда згадує, що найважчим випробуванням для неї, сімнадцятирічної дівчини, стала Друга світова війна. Коли німецькі війська підійшли до Тернополя, не раз доводилося рятувати свої життя: «Тут російські гармати били, а тут - німці в Тернополі. Було дуже важко. Сусідські діти, батьки з дітьми своїми приходили до нас і в нас ночували, бо в нас був підвал під хатою. Тато приніс нам соломи, там постелив… А зараз знову війна - велика, страшна війна. Окупанти хочуть нас знищити, український народ, але ми не здамося ніколи. Україна як була, так і буде нашою Батьківщиною навіки. Прошу в Бога, щоб Бог дав здоров’я для наших воїнів, мир і спокій для нашого народу». 

У їхній родині завжди цінували народні традиції і дотримувалися християнських звичаїв, розповіла Мирослава Жминда. Пригадує, як святкували Великдень у роки її молодості: «Мама готувала на свята, складала на стіл. Ставили насамперед паску, тоді бабки, а тоді шинку, ковбасу, сир. Колись не йшли святити до церкви, а ставили на столи і до кожної хати приходив священник і окроплював наїдки на столі».  

Жінка також розповіла, що під час Великодніх свят хлопці брали великі дзвони і сповіщали людчм про воскресіння христове. А дівчата біля церкви виводили «ягілки»: «Відправилася вечірня, і ми йшли на вечірню ягілочку. Бралися одна за одну і так від церкви йшли аж до кінця Гаїв. Перейшли одною стороною, тоді йдем другою стороною. Помолилися - і додому. А хлопці ще дзвонять. Дзвони не переставали бити до півночі. Колись були свята, весело, співали, танцювали…», - пригадує Мирослава Жминда. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували