Ці та інші думки нашого земляка з Бережан, начальник штабу 1-го корпусу НГУ «Азов» Арсена Дмитрика, надруковані в «Українській правді», видаються цікавими і дуже актуальними. «Помилка сприйняття полягає в домінуванні спрощеного, майже інфантильного уявлення про війну. Ми досі намагаємося оцінювати явище, що розгортається за логікою довготривалого виснаження, інструментами короткої, «вирішальної» кампанії. Адаптація до такої війни стає неможливою, якщо її природа залишається неправильно осмисленою. 

Зберегти здоровий глузд - зберегти сили на майбутнє 

Ми повинні знати війну. Не лише військові та аналітики чи політична еліта. Ми повинні знати, що таке війна на концептуальному рівні, як громадяни. Саме це і є ключем до нашої довгої стійкості і до можливості перемоги. Це дає можливість зберегти здоровий глузд у вирі наступних можливих негативних новин, криз, зрад і інших небажаних подій, а також наші сили, витрачені на відчай, на користь тих справ, які мають значення для успіху. 

Перше правило війни полягає в тому, що потоку хороших подій у ній загалом не буває: ми щодня бачимо інформацію про чиюсь загибель, про важку ситуацію на фронті, і тут не працює підхід 2022 року: загодувати виснаженого громадянина в холодних і темних містах тилу постійними перемогами просто неможливо. 

У класичному розумінні війна сприймається як процес з нульовою сумою, де одна сторона виграє все, а інша втрачає все. Цей підхід домінує і часто заводить нас в оману, адже якщо кінцевий стан «усе або нічого», то сприймати жорстку повсякденність стає просто неможливим. Насправді ж, для воєн на виснаження такий підхід є хибним, оскільки успіх слід розглядати як спектр станів від виживання до стратегічного домінування. 

Для довгої війни критично важливим є перехід від концепції вирішального розгрому до концепції стратегічного заперечення, мета якого полягає не в обов'язковому фізичному знищенні всіх сил ворога, а в переконанні агресора, що він не зможе досягти своїх політичних цілей військовим шляхом незалежно від витраченого часу. У наших умовах успіх у війні - це не фінальний свисток, який дозволить нам забути усе як страшний сон. Успіх у цій війні кується щотижня, і в основі його лежить здатність адаптуватися швидше за ворога до постійно змінюваних обставин. 

Коли прогрес перестає бути видимим 

Військова думка Заходу тривалий час була зачарована ідеєю маневреної війни, проте в умовах насиченості поля бою засобами розвідки та високоточною зброєю прихований маневр стає майже неможливим, перетворюючи конфлікт на позиційне виснаження, де успіх вимірюється системним руйнуванням спроможностей ворога. Однією з найбільших проблем такої війни є невидимість прогресу для широкого загалу, адже знищення логістики чи падіння видобутку нафти у ворога не виглядають як перемога в новинах, що створює небезпечний розрив між реальними успіхами армії та відчуттям глухого кута у суспільстві. 

Невидимість прогресу у війні на виснаження значною мірою пов'язана з тим, що ми звикли шукати його не там. Лінія фронту - лише один із показників, і далеко не завжди визначальний. Ключові зрушення в цій війні відбуваються глибше - у площині державності, інституцій, суспільної стійкості та міжнародної суб'єктності. Саме там формується результат, який не зникає навіть тоді, коли бойові дії входять у фазу позиційного застою. 

Про комплексну оцінку ситуації 

Російська цивілізаційна доктрина виходила з того, що українська незалежність є тимчасовою аномалією, яку можна скасувати силою або внутрішнім розколом. Реальність війни зруйнувала цю передумову. 

Україна не просто вистояла - вона зберегла державність і консолідувала зусилля для побудови майбутнього іншої якості. При цьому, уникла пастки повної мілітаризації та жорстко контрольованої економіки, зберігши інституційну гнучкість навіть під екзистенційним тиском, що є критично важливим для подальших процесів євроінтеграції. 

Ще одним важливим маркером стала радикальна зміна міжнародного статусу України. Війна вивела її у глобальний простір не як об'єкт допомоги, а як повноцінного геостратегічного актора. Український бойовий досвід вивчається та інтегрується в західні військові доктрини, партнерства стають системними, а підтримка - довгостроковою. Архітектура безпеки в Європі вже вибудовується з урахуванням України як незворотного елементу. 

Росія робила ставку на швидке нав'язування «історичного порядку» за рахунок чисельної переваги. Натомість її операції захлинулися, не досягнувши стратегічних цілей, а втрати стали системними. Україна ж перетворила асиметрію на ресурс: реструктуризація сил оборони, формування корпусів, тісна взаємодія між армією, технологічними компаніями та партнерами дозволили скоротити цикл адаптації з років до місяців. Це і є ключова метрика успіху у війні на виснаження - здатність змінюватися швидше за ворога. 

Між Сціллою рожевих окулярів та Харібдою відчаю 

Вирішальне значення мають і оперативне реагування, і фреймінг загроз в інфопросторі, значення яких часто виглядає перебільшеним у збільшувальному склі сучасної війни в добу соцмереж і швидких повідомлень. Щодня ми стикаємось з сотнею повідомлень про війну на мільйони переглядів. Хоч хтось задавав собі питання, чи є у держави спроможності це коректно пояснити громадянам? Брак пояснень тут гарантує критичну проблему у вигляді втрати стійкості на майбутнє. 

Та впливає і наш власний вибір. У реакції на негативні події ми маємо завжди орієнтуватись на «парадокс Стокдейла». Зміст його полягає у тому, що необхідно критично оцінювати загрози та ризики, усвідомлюючи усю серйозність ситуації і при цьому усе одно вірити у свою спроможність впоратися із такого масштабу викликом. Це не рожеві окуляри, адже ми чітко бачимо масштабні ризики, загрози, втрати і проблеми. Однак це і не той пекельний відчай, який забиває нас на дно без віри у свої сили. 

Якщо ви всерйоз допускаєте думку, що перемога ворога є найбільш вірогідним варіантом, ваша особиста психіка помалу починає руйнуватись під постійним пресом уявного неминучого. Якщо ви здатні навпаки, сказати собі, що ми впораємось навіть попри визнання усіх загроз і перешкод та потоку негативних подій, це буде формувати вашу опірність надалі. Війна, у якій ми зараз перебуваємо, критично залежить не тільки від самих ресурсів, а від нашого вибору. І тут закритися за рожевими окулярами, або впасти в чорну яму відчаю означає рівно одне і те ж: відмову від стійкості всередині себе, яка одна лише може зберегти вашу психіку. 

Тому було би дуже доцільним змінити і метрики успіху в публічній комунікації, відмовившись від підрахунку кілометрів на фронті на користь показників збереження власних сил та непропорційних втрат ворога, а також посилити увагу до розкриття стратегічних задумів ворога. З цієї ж точки зору, у просторі наративної війни головним завданням держави має бути культивування способів адаптації до становища, а не підтримка порожнього оптимізму. 

Ми ще не знаємо, коли і як завершиться ця війна. Але точно знаємо інше: разом з війною не має завершитись і піти в минуле українська стійкість. Чи витримає будь-яке інше суспільство в нашому тисячолітті такий жорсткий виклик своєму існуванню? Питання залишається відкритим, адже тисячоліття ще попереду. Але ми маємо витримати». 

Арсен («Лемко») ДМИТРИК  
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували