– О, Михайлович додому йде, зараз знову жінці дзвонитиме, звітуватиме, – реготав один із чоловіків.

– Напевно, чергову шубу поспішає купувати, – підтакнув той, що сидить праворуч.

– Ану циц, – суворо подивився на чоловіків Валерій Іванович, старший водій.

– Михайловичу, сідай з нами.

– Ні, ні, хлопці, мені додому треба, – охайний чоловік років сорока з невеликим привітно кивнув своїм працівникам.

– Начальнику, ну шануй ти нас, нечасто ж збираємося разом, а ти й поготів із нами за одним столом не сидів, – чоловіки закивали головою.

– Гаразд, зараз дружині зателефоную, що затримаюся, – чоловіки переглянулися, посміхнувшись.

«Підкаблучник» – промайнуло у кожного в голові, але, звичайно, ніхто вголос цього не сказав. Все ж таки їхній начальник і за сумісництвом господар фірми, був добрим чоловіком, хоч і «носився» зі своєю дружиною, як з великою коштовністю.

Коли Михайлович приєднався до працівників, один із них, уже напідпитку, все ж таки вирішив запитати, про що перемовлялися чоловіки в курильні і що було предметом «підколів» у бік начальника.

– Михайловичу, хороша ти людина, у всіх відношеннях, хороший сімʼянин, ти не подумай, ми тебе поважаємо. Але що ти «носишся» зі своєю дружиною, ти ж їй ні в чому не відмовляєш, купуєш все, он, звітуєш за кожен крок. Не боїшся розбалувати, за що ти її так любиш?

За столом замовкли, всі чекали, що начальник схопиться і вдарить по столу, чи звільнить працівника за такі слова. Михайлович обвів поглядом тих, хто сидів і просто сказав:

– За оладки.

Чоловіки переглянулися здивовано. У них усі дружини пекли оладки, але так ставитися до своєї жінки через оладки, прості товсті млинці?

А Михайлович, дивлячись у далечінь, продовжив:

– Десять років тому, коли я був простим далекобійником, потрапив у страшну аварію. Два місяці коми, множинні переломи, мені й шансу вже ніхто не давав, що виживу. А вона два місяці щодня приходила до мене, спала у палаті, розмовляла зі мною, робила масажі та вірила. 

Коли я прийшов до тями, були потрібні величезні гроші на реабілітацію, вона продала все, що в нас було, зняла з себе все золото, їла через день, щоб заощадити, пішла на дві роботи, хоч я і був проти і не думав, що знову буду ходити, жити, як раніше, але вона не слухала і ось, одного разу, ввечері, мені дуже захотілося оладок, звичайних оладок зі згущеним молоком, я лежав і мріяв про них. Дружина тільки-но з роботи прийшла і запитує, чого б мені хотілося, що приготувати на завтра, і я без усякої думки поділився з нею, що дуже хочу її оладок, якщо їй не важко, хай якось зробить мені. 

Через дві години, а час пізній, вона заходить до моєї палати і несе в кошичку запаковані гарячі оладки.  Розумієте? Вона прийшла з роботи, втомлена, але спекла їх, їхала через все місто, щоб мені, хворому, привезти... Із цієї миті я зрозумів, що не маю права нудитися. За пів року мене виписали. Завдяки їй, моїй жінці, я живий і маю ось це все.

Михайлович обвів поглядом будівлі, гаражі, людей.

– І, якби я навіть був мільярдером, все одно не зміг би віддячити повністю за її оладки.

Михайлович підвівся, випив чарку горілки, попрощався і пішов, попутно набираючи номер дружини.

А чоловіки мовчки сиділи за столом і гадали, а чи є у них така людина, яка б пізно ввечері принесла через все місто «гарячі оладки»... 

Олена КОНОВАЛОВА

0

0

0

0

Ви вже відреагували