Вона – вчителька української мови та літератури, але насправді її роль набагато ширша. Вона – хранителька пам’яті, поетка та мама, яка вміє бачити красу в найпростіших речах. 

Між лірикою і граматикою 

Її шлях у професію не був випадковістю – він був записаний у генетичному коді. Пані Інна – педагогиня у третьому поколінні. Усе почалося ще тоді, коли після війни її бабусю, родом із Хмельниччини, за розподілом відправили спочатку в Довжанку, а потім у Великий Ходачків. Там родина пустила глибоке коріння: бабуся викладала історію та географію, батько був учителем креслення та фізкультури. Дивовижно, але всі вони працювали у стінах однієї школи. 

«Вчитель – це не просто робота, це діагноз! – сміючись, каже пані Інна. – У мене це в крові. Мабуть, я просто не могла стати кимось іншим, хоча в юності намагалася шукати власний шлях. Вчителем не кожен може бути, це особливий стан душі, який вимагає повної самовіддачі». 

Проте дорога до філології була звивистою. У 1993 році Інну вабила психологія – загадкова і модна на той час наука. Вона здобула освіту та у 1998 році прийшла працювати психологом у свою рідну школу. Проте з роками внутрішній поклик ставав дедалі гучнішим. 

«З часом прийшло усвідомлення, що я дещо не на своєму місці, – згадує вона. – Мабуть, вчительська душа таки кликала. Тож я пішла здобувати освіту в Тернопільський педагогічний університет. І вже з першого курсу почала викладати українську мову. Відтоді і донині  я живу школою.

 Психологію довелося залишити лише минулого року, бо вчителювання забирає левову частку часу та сил, воно вимагає всієї мене без залишку». 
Маючи 28 років педагогічного стажу, пані Інна залишається творчою експериментаторкою. Для неї важливо, щоб учні не просто вчили правила, а мислили неординарно. Жінка пишається тим, що багато її вихованців уже роблять успішні спроби у літературній творчості, адже вона сама – творча душа, яка не знає спокою. 

Слово, що стає піснею, та крила материнства 

Поезія прийшла в її життя так само природно, як дихання. Пані Інна зізнається, що пише, відколи себе пам’ятає. Навіть маленькою дівчинкою в дитячому садку вона вже подумки римувала рядки про квіти. У шкільні роки писала «в стіл», побоюючись критичного погляду дорослих. 

«Якось у старших класах я таки наважилась і показала вірші вчителям, – ділиться вона. – Пам’ятаю, як з острахом чекала на критику. Однак натомість почула лише похвалу. Потім було доросле життя, де на певний час поезія відійшла на другий план. А десь шість років тому творчість знову заполонила моє серце. Я увійшла у коло справжніх майстрів слова, і це натхнення дало поштовх до нового злету». 

Нині Інна Кінь – одна з адміністраторів «Всеукраїнської поетичної родини». Минулого року в її рідному селі  у популярній ресторації «Велика миска» відбулася презентація першої збірки віршів «По краплині збираю долю», на яку з’їхалися учасники «Всеукраїнської поетичної родини» з різних куточків України. Нині авторка готує до друку другу книгу, присвячену ювілею. 

«Це будуть роздуми мудрої жінки, – розповідає Інна. – Окрім серйозних віршів, я дуже люблю писати на діалекті. Як і в першій книжці, у новій буде розділ «Обережно: діалект». Там зібрані найцікавіші словечка нашого краю, які мають неймовірну енергетику». 

Талант пані Інни звучить і в музиці. Вона авторка пісень, які виконують артисти Тернопілля. Її слова надихають композиторів, як-от Бориса Маміна, на створення щемливих мелодій. А до 100-річчя рідної школи Інна написала текст гімну, мелодію до якого створив Василь Жук, учасник гурту світлої пам’яті Степана Гіги. 

«Було неймовірно зворушливо, коли гімн виконували всі разом: учні, вчителі, випускники. У такі моменти відчуваєш єдність поколінь, яку неможливо передати словами», – згадує вона. 

Поза школою та творчими вечорами Інна – любляча мама двох синів-близнюків. Хлопці навчаються у десятому класі, і мама називає їх не інакше, як «мої два крила». Вони щиро пишаються своєю творчою мамою, підтримуючи її у всьому. 

В Інні дивовижно поєднуються вчительська витримка, творчий неспокій і безмежне материнське терпіння. Її історія – це нагадування: не бійтеся повертатися до свого коріння та слухати голос серця. Бо саме так, по краплині, ми й збираємо свою унікальну долю. 

Зоряна ДЕРКАЧ 

Світлина Романа ЖАРОВСЬКОГО 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували