Здавалося, доля юнака складеться безхмарно, який без вагань вибрав проторений дідами і прадідами шлях душпастирської праці. Блискуче вчився у Теребовлянській гімназії, згодом завершив теологічний факультет Львівського університету.  

1924 року М. Цегельський повінчався із Йосифою Ратич, у якої три рідні брати були священниками, а 1925 року митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священника. 

Отець Микола спочатку працював у с. Висипівці Озернянського деканату, а потім – у с. Сорока Грималівського деканату, виявляючи при цьому непересічну працьовитість і невтомність. Його син Дометій, згадуючи батька, зауважив, що ніколи не бачив свого батька лежачим у ліжку. Вставав раніше за всіх і лягав поза ніч. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парафіян. Заснував і провадив релігійні товариства. У с. Сорока побудував церкву Св. Димитрія, почав спорудження читальні «Просвіти», організував українську «Кооперативу». 

Характерним для о. Цегельського і його дружини було турботливе ставлення до бідніших, готовність допомогти тим, хто потребує. Сам же провадив вельми аскетичний і скромний спосіб життя. 

Церковна влада цінувала о. Миколу і наділяла новими обов’язками. У 1938 році його призначено деканом Грималівського деканату. 
Та раптово світла дорога о. Цегельського вкрилась терням. Його священницьке життя наповнилося трагічністю. Поступово ця трагічність стала типовою як для діячів УГКЦ, так і для всього населення Галичини. 

Після війни із встановленням радянської влади у с. Сорока почалися масові репресії та вивезення. Почався неймовірний тиск репресивних органів на священників. Найнаполегливіше й жорстоко тиснули на деканів, прагнучи використати у цій чорній справі їхній авторитет як засіб впливу на все священство. 

І о. Цегельський сповна випив «отруйну чашу» обіцянок, погроз, шантажу і побоїв. Та це не викликало у нього ні вагань, ні сумніву, як поступити, але від нервових потрясінь у нього різко загострилася хронічна виразка дванадцятипалої кишки. Медики рекомендували піти в лікарню, аби лікуватись і одночасно сховатися від переслідувань кадебістів. «Але ж я не можу покинути парафіян», – сказав отець і, трохи підлікувавшись, повернувся в Сороку. Родині своє рішення пояснив коротко: «Православ’я не підпишу, але й парафіян не залишу». 

28 жовтня 1945 року о. Миколу Цегельського було заарештовано. Тримали його в Копичинцях, у Чорткові, а потім – у Тернополі. Яким було слідство, можна лише здогадуватися, бо ні побачень, ні переписки не дозволяли.  

І хоч єдиною виною його було те, що був священником, який не погодився зламати присягу, о. Цегельського 1947 року судив Військовий трибунал Тернопільської області. Вирок – 10 років ув’язнення у «виправно-трудових таборах із конфіскацією майна». Парафіяни боляче переживали арешт свого отця і, намагаючись його рятувати, зібрали 700 підписів. Та це, що «зрадник Батьківщини» користується такою любов’ю людей, лише більше розлютило ворожу владу. 

Про перебування в карному таборі суворого режиму мордовської арср, можемо судити лише з листів, що їх звідти писав о. Цегельський. Але в них немає ні слова нарікань, чи каяття за обраний шлях. Натомість пише, що вже міг би бути на волі, якби підписав православ’я, але (цитую) «лучше правильно, чесно, щоб совість була спокійна». 

Взагалі не можна читати без зворушення листів цієї святої людини! У них нагромаджено силу духу і ніжність, велику стоїчність і безмежну любов до дружини та дітей. А тон їхній – щирий і зворушливий!  

12 листопада 1950 року о. Микола пише: «Погані мав я сни біля 4 січня, все мені снились мої діти ще малими, невеселі, гризоти з ними, то води повені великі, діти в небезпеці, то повні вагони дітей, і я їх впихаю, щоб не повипадали під колеса…». І не безпричинно, бо якраз у цей час діти о. Цегельського – Дометій, Ліда-Христина і Марта – їхали у товарних вагонах у Читинську область. Так радянська влада засвідчила свою увагу до сім’ї незламного священника! А вірна дружина і любляча мати Осипа Цегельська сама поїхала за ними. Її приклад наслідувала й її молоденька невістка Софія Олексій, яка повінчалась із Дометієм Цегельським за місяць перед вивезенням. Родина тяжко працює на золотих шахтах читинської області, а о. Микола помирає у тяжких муках у мордовському таборі. 

Достойний мученик за віру отець Микола Цегельський відійшов до Господа 25 травня 1951 року. У 1992 році був посмертно реабілітований. Та його ім’я не потребувало цієї формальності, бо всі, хто його знав, берегли в пам’яті світлий образ достойного священника та чудової людини. Під час приїзду в Україну Папи Івана Павла ІІ у 2001 році отця Миколу Цегельського (разом з іншими українськими мучениками) проголошено блаженним священномучеником. 

Надія ШПОДАРУНОК 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували