На саме Водохрестя ми з дідом зробили з гілочок ялини кропило, намалювали на всіх дверях крейдою хрестики і скропили хату та двір. Але далі треба було чекати на священника. 

У ті кілька днів ми жили «очікуванням ксьондза». В хаті мусіло бути все чисто, поприбирано і поскладано на своїх місцях, інакше – ніяк. Бо тоді люди будуть сміятися з нас. 

Баба тільки ходила на розвідку до сусідів, які жили на вулиці перед нами, уточнювати: чи вже був? Вже й тиждень пройшов після свят, а в нас ще ксьондза не було. 

Ми, малі, вже й помучилися кожен день ходити по команді «струнко» і акуратно сідати на нових капах так, щоб не затовкти дивана. І потроху знову смітили, розкидали подушки, залишали на кухні непомиті горнятка... Одним словом, починали жити, як завжди. 

Баба з нами сварилася. І ми мусіли слухатися. Але деколи могли забути. 

– Ксьондз йде! – прибігла до нас з новиною сусідка, – вже був у Гані, десь за 15 хвилин буде у вас! 

Баба сплеснула в руки. Бігом забрала в діда з-під носа миску з борщем. 

– Яке ти будеш їсти! Ксьондз йде! Шо ксьондз скаже, коли прийде до хати, а в нас кругом одні непорядки і ти за мискою сидиш, якби вічно голодний був. А ну бігом, всі прибирати! 

З того переляку, що в одну мить в хаті все стало перевертатися і всі почали гонити, кіт вскочив на підвіконня і перевернув горщик із квіткою. 
Баба побігла на пагорб виглядати священника. Поки бігла, то встигла ще сусідам, які живуть за нами, проголосити, що «ксьондз йде!». І всі хутко починали розкладати по своїх місцях те, що не так лежало в хаті. 

А в нас то був цілий армагедон. За 15 хвилин ми встигли половити всіх котів і повиганяти надвір, зібрати землю, позамітати віником, як-небудь помити підлогу, поховати непомиті горнятка і тарілки, повитирати стіл, застелити скатертиною. Встигли ще й самі переодягнутися у файніший одяг. 

– Ксьондз йде! – крикнула баба, залітаючи до хати. За хвилину буде в нас! 

І ми вже чули міцний і красивий голос дяка, який гучно долинав знадвору. А ми самі стояли як смиренні пастушки, наче цілий день тільки й молилися біля образів. А баба поглядала на нас. І вже тільки в одному її погляді ми читали: «чи встигли ви поприбирати?». 

– Христос посеред нас! – говорив священник і давав поцілувати хрест. А потім кожному дарував маленькі образочки. І ставало в хаті інакше. Спокійніше. Відчувалося якесь радісне світло. А ті маленькі образочки ми збирали і мали велику колекцію. 

Коли ми вже повиростали і роз’їхалися, то баба нашу колекцію берегла і тримала в креденсі разом із нашими фотографіями. І кожен день цілувала образки і фотографії внуків. Казала, що в хаті тоді стає інакше. Спокійніше їй. І світлої радості більше... 

Нині можна піти до церкви і записатися на конкретну дату і годину, щоби прийшов священник покропити водою хату. І це не буде складати для людини жодних незручностей, не треба жити «в очікуванні ксьондза». І я інакша стала. 

Але, повірте, жодні університети, навчання, тренінги, жодні коучі і ментори, будь-які життєві ситуації та екзамени, ніщо так гіпершвидко не збирало мою продуктивність і активність, не викликало стільки адреналіну і бойового духу, як оті бабині слова: «Ксьондз йде!» 

Леся ІВАНЧЕНКО 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували