«Він збудував себе Сам. Він став Великою Людиною, але назавжди залишився вирозумілим, простим, чутливим, доступним Чоловіком, який прирік себе на тяжкий, всеохопливий труд. Письменник, дипломат, державний муж, лауреат премій і нагород – і звичайна, стражденна, багата душевними щедротами земна істота з болями і переживаннями, з своєю вірою, надією та любовʼю. Він Особистість і Особа. Завжди у повній, надмірній, неосягненній багатогранності… Чим більше віддаровував скарби свого Єства іншим, тим більше живильних сил наснаги Господь дарував Йому. І те сакральне Джерело душі Лубківського, здавалося, не замулиться ніколи і назавжди залишатиметься невичерпним і живильним…», – згадує директорка Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь.  

Без поета Романа Лубківського немислима історія української літератури другої половини ХХ і першого десятиліття ХХІ століття. За його творчістю нащадки вивчатимуть пульсацію подій нашої посттоталітарної епохи з усіма її катаклізмами і трансформаціями. Як зазначав Дмитро Павличко: «Поетична творчість Романа Лубківського – досі не розкрите, навіть приблизно не розгадане й належно не оцінене явище української літератури». 

Народився Роман Мар’янович Лубківський 10 серпня 1941 року в селі Острівці на Теребовлянщині. Середню школу закінчив у Теребовлі, навчався на філологічному факультеті Львівського державного університету ім. І. Франка. Ще в десятому класі його вірші друкували в обласній газеті «Вільне життя». Перший його вірш «Хвала людині» (1957 р.), а потім були вірші «Балада про червоні маки», «Рідний край», які він так і не включить у жодну зі своїх збірок. Поетичний хист Романа Лубківського інтенсивно розвивається під час навчання в університеті. У цей час вірші молодого поета-початківця друкували у багатьох періодичних виданнях. 

Перша збірка віршів «Зачудовані олені» вийшла у видавництві «Каменяр» у 1965 році. А потім були збірки «Громове дерево» (1967, обласна комсомольська премія ім. О. Бойченка), «Ромашка» (1969), «Смолоскипи» (1975), «Звіздар» (1977, премія ім. П. Тичини «Чуття єдиної родини»), «Словацьке літо» (1986), «Карбівня» (1987), «Серпневе яблуко» (1989), «Погляд вічності» (1990, Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка). За ними йшли «Балканський Христос», «Камінне жниво» (обидві – 2001), «Квітень у серпні», «Сто і одна строфа Романа Лубківського» (всі − 2003), «Янголом у снігах» (2005), «Frum Romanun» (2009), «Нічна варта» (2011). 

Роман Лубківський прийшов у поезію всередині шістдесятих років, тобто після блискучих дебютів Бориса Олійника, Івана Драча, Миколи Вінграновського та інших. Завдячуючи Роману Лубківському, український читач пізнав слов’янський поетичний світ. Він видає чи не перші в Україні авторські перекладні антології «Слов’янське небо» (1972), «Слов’янська ліра» (1984). Ці книжки дали нам змогу пізнати феномени слов’янських поетичних культур. 

Роман Лубківський здобув законне місце у гроні найвідоміших українських майстрів перекладу, адже переклав сотні творів, серед яких збірки поезій Десянки Максимович, Лацюноволеського, Франце Прешерна, Янки Купали. Відтворив українською мовою драму Юліуша Словацького «Срібний сон Саломеї» та драму Йозефа Вацлава Фріча «Іван Мазепа». 

У 1980–1992 роках Роман Лубківський – голова Львівської організації Спілки письменників України, член виконавчої ради українського відділення ПЕН-клубу. Був одним із засновників Товариства рідної мови, делегатом Установчого з’їзду Руху. 

З 1992 року був Надзвичайним і Повноважним Послом України в ЧСФР, потім – у Чеській та Словацькій республіках. Із 1997 року по 2001 рік очолював управління культури Львівської облдержадміністрації, у 1996–2000 роках – голова Львівського обласного об’єднання Всеукраїнського товариства ім. Т. Шевченка. Він був народним депутатом України першого демократичного скликання (1990−1994), членом комісії у закордонних справах Верховної Ради. Саме на його пропозицію 24 серпня 1991 року до зали Верховної Ради було внесено національний прапор України, саме він ініціював запровадження традиції, згідно з якою наші президенти присягають на вірність Україні, поклавши руку не тільки на Конституцію, а й на Пересопницьке Євангеліє. 

… Роман Мар’янович часто починав розмову так: «Вам телефонує забутий галицький поет Роман Лубківський». Ця формула скромності засвідчує його справдешню внутрішню культуру, вихованість і особливу делікатність. У тому «зовнішньому» світі він міг справляти враження суворого «керівника», але в душі він був людиною шляхетності та інтелігентності, йому завжди боліли несправедливість та образи.  

Він давав багато можливостей почерпнути з Його Джерела Життя. І кожен зачерпнув стільки, скільки зміг – і отримав дар від Нього. Тепер мусимо самі віднайти і розгледіти в собі цей щедрий Його дар і вчитися жити без Нього. Але з Ним, з вдячною памʼяттю про Нього, з Його вірою у нас і в Україну, яка обовʼязково свого осягне… 

За матеріалами відкритих джерел 
підготував Петро ГУДИМА 



 

0

0

0

0

Ви вже відреагували