Хіба що картинка, яка глибоко застрягла в пам’яті: ніжні мамині руки, які вкривають її теплою ковдрою із зайчиками. Це все, що вона пам’ятає про рідну маму. Хоча потім була інша – не рідна і зовсім не мама, яку примушувала себе так називати. 

Її, сирітку, удочерила сестра тата, якого дівчинка ніколи у своєму житті не бачила. Він покинув матусю, коли дізнався, що вона при надії, і подався кудись у світи. Батькова родина до невістки ставилася прохолодно, але її дочку визнала за свою.  А як тут не визнати, якщо Людуся була повна копія тата, схожа до нього як гриб і грибочок. Таке ж чорне, аж смолисте волосся, такі ж густі кучері, а очі – ну зовсім ніби Петро дивиться з-під кучерявих вій. Із фотографій, якими були обвішані стіни у другої мами, цьотки Ольги, на свою підростаючу донечку уважно дивився її батько, невідомо, живий, чи вже так, як мама…

А от мамину знимку дівчинка ховала у кишеньці своєї рожевої сумочки, з якою не розставалася навіть уночі. Сувора Ольга не раз хотіла відібрати у дівчинки її скарб, але це щоразу закінчувалося дитячою істерикою і втручанням тата – вуйка Дмитра. От йому Люді не важко було сказати «тату», бо він був добрий і жалів її. Своїх дітей у них із жінкою не було, то він почувався справжнім батьком, на відміну від своєї завжди сердитої дружини. Якось, коли дівчинка була ще  маленька, її перестріла колишня їхня сусідка.  

– На тобі, дитинко, цукерочку, бо тобі, певно, Ольга ніколи не купує. Що зробиш, як у людини немає серця.  

Людуся тоді довго з острахом дивилася на другу маму, зрозумівши, що вона живе без серця. Втім, Людусею її вже ніхто не називав – Ольга змалку кликала її Людмилою, підкреслюючи, що вона вже не така мала і мусить все їй допомагати. Коли у школі дівчинку нагородили за відмінне навчання премією, вона побігла в магазин і купила собі рюкзачок до школи – такий, як у її подружки Зоряни. Мама тоді мало з дому її не вигнала, вчинивши справжній скандал.  

– Та ти виростеш така ж фіфа, як і твоя мамунця, поки потім в подолі не принесеш. Як ти посміла витрачати гроші, не спитавши мене? Ти ще і на кусочок хліба свого не заробила, а вже така мудра. Я тебе годую, вдягаю, а ти…  

– Та закінчу школу і зароблю, – перебила завчену за роки тираду мачухи Людмила. – І обіцяю, що все вам до копієчки віддам, що ви на мене потратили.  

А потім знову довго плакала в подушку, під якою мала надійного охоронця – рожеву сумочку, яку купувала ще мама. Після школи вона навіть документів до вишу не подавала, відразу пішла працювати в агрофірму, а точніше, в польову бригаду. Поставила за мету віддавати Ользі всі гроші, що заробить за рік, а вже на друге літо вступати в педінститут і назавжди вступитися з цього знавіснілого дому, де її стільки принижували. Коли настав сезон копання картоплі, то приходила додому чорна, як шахтар, бо збирати цілий день бульби в порохах було непросто. Ось такою брудною і запилюженою побачив її молодий заготівельник, що приїхав із міста на їхнє поле. Сергій тоді, мобілізувавшись з армії, вирішив спочатку заробити на життя, а потім починати серйозну справу. Так потрапив до заготконтори, де відразу сподобався начальнику – закоренілому торгашу Олегу Борисовичу. Хлопець був швидкий, метикуватий, що Борисович вважав основним для заготівельника.  

Сергій побачив запилюжену сільську дівчину, яка саме насипала бульби в контейнер. Підняла одне наповнене відро – і її густі смолисті коси впали на картоплю, підняла друге – і та сама картина, ніби ті тугі коси мусили самостійно обсервувати якість урожаю. Дивлячись на це, він голосно засміявся і Люда підвела на нього свої коричневі, аж чорні очі.  

– Ви з мене смієтеся? Якби самі цілий день позгиналися на полі, то і я би з вас посміялася, – мовила ображено.  

– Та що ви, панянко, чого би я з вас сміявся? Просто ваші коси надто вже активні. Кожну картоплину хочуть перемацати. Знаєте, чомусь мені згадався мій кіт Тигрусь, що був у моєму дитинстві. Коли я сідав їсти, він завжди застрибував мені на коліна. Сидів спокійно, мордочкою вниз. Але його хвіст завжди витав над столом і жив самостійним життям, як ваші неслухняні коси. Не було такого, щоб я намазав маслом собі хліб, а Тигрусь не запечатав мій бутерброд своїм хвостом. У результаті його хвостяра був у маслі, а моя канапка – в шерсті. 

Тепер засміялася вона. І так дзвінко, що йому аж дух перехопило.  

– А ви – справжня красуня, – сказав тихо, бо горло йому стиснув дивний спазм. – Я вас чекатиму сьогодні у клубі. Прийдете? 

Увечері після кількох танців вони вже були на «ти». А коли Сергій проводжав її додому, то вже перед самою хвірткою серйозно заявив: 

– Так, цілуватися нині не будемо. Відкладемо це на завтра. Чекаю ввечері у клубі.  

Перед Покровою і весілля відгуляли на Сергієвому подвір’ї. Люда, як і обіцяла собі, більше до Ольжиного дому не поверталася. Тільки щомісяця висилала їй гроші – мала гарну зарплату, бо чоловік влаштував її на роботу у торгівлі.  

Невдовзі тато Дмитро помер і Ольга ще до року перебралася у місто, бо купила собі двокімнатну квартиру у сусідньому від них кварталі. А Людмила та Сергій втішалися своїм однокімнатним помешканням: їм було добре удвох скрізь. Він часто говорив їй, як безмежно її любить, а Люда тільки благально усміхалася: «Сергійчику, я ж тебе просила. Не говори цих слів уголос, бо ще зурочиш. Подивись, нам і так усі заздрять, а це не є добре». 

Він тільки сміявся і обціловував її густі коси, які вона тепер, як і личить заміжній жінці, заколювала на потилиці. А коли у них народився Остапчик, то чоловік узагалі голову втратив – заявив, що тепер знає, як виглядає справжнє щастя. Людмила, вперше у житті оточена такою любов’ю і турботою про себе, розцвіла, як маківка. Сергій заборонив їй навіть думати про роботу, сказав, що піде працювати тільки тоді, як Остапа відведе у перший клас. Вона не перечила, бо знала, що так, як скаже чоловік – так буде найкраще. Люда боялася лише одного – щоб хтось не відняв у неї цього щастя, бо надто добре все складалося.  

Гроза, як завжди, приходить несподівано. Якось до неї у гості, що бувало досить рідко, зайшла мама Ольга.   

– Ти тут з малим сидиш, як квочка, і нічого навколо себе не бачиш, – почала ще з порога.  

– Чого не бачу? – насторожилася Люда.  

– А що твій любий Сергійко знайшов собі іншу. Я вже два рази бачила, що він возить у машині якусь біляву кралю. Така запросто забере у тебе чоловіка, а ти з дитиною знов мені на шию сядеш.  

– Не сяду, – спохмурніла Людмила. Їй раптом дико захотілося, щоб непрохана гостя  швидше пішла додому. Треба побути на самоті, подумати. 
Коли Ольга нарешті вступилася, нещасна жінка зачинила за собою двері на кухню і розридалася вголос. Щосили обхопила голову руками. Що робити? Як він міг? Він, який щодня повторює, що життя свого без неї і сина не уявляє. Ага, значить, треба ізолювати його від сина. Похапцем почала збирати речі. І раптом знеможено осіла: куди вона піде, куди у безвість потягне малу дитину? Може, пожалітися його шефу? Хай Сергія спам’ятає, приструнчить. Але як їм тоді жити під одним дахом?  

– Я довго думала, що зробити, але так нічого і не придумала. Може, ти підкажеш? – розпочала нелегку розмову відразу, тільки-но чоловік повернувся з роботи. І виклала все, що знала про його походеньки. І про свій план дій.  

– Людмилочко моя дорогенька, добре, що ти хоч додумалася перш ніж щось робити, все мені розказати. Так, я справді щодня підвожу у лікарню Ларису. Але це не моя коханка, як тобі доповіли, а нешлюбна дочка мого найстаршого брата. Він, як ішов на війну, просив мене турбуватися про неї.

 А Лариса минулого тижня примудрилася ногу поламати. Не віриш? Ось у телефоні їхнє фото. Подивись, як вона на Івана подібна.  

Люда хотіла подивитися, але не могла через густу пелену сліз. І від того, що Сергійко намагався її втішити, плакалося ще більше. Їй було соромно за себе і водночас дуже страшно. Тільки тепер вона зрозуміла, що у своєму розпачі могла зробити непоправне.  

Валентина ЖДАН 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували