А ще Войтюк показав себе свідомим громадянином. Він волонтерить, виступає з благодійними концертами і збирає кошти на термінові потреби українських захисників. Активно Аркадій Войтюк виступає і на захист української мови. Пропонуємо вашій увазі його черговий допис у соціальних мережах: 

«Не думав, що вкотре буду писати «про мову і язык», але коментарі в стилі «проста ти всєґда жил на западной, паетаму і разгаваріваєш на украінскам» змусили  мене ще трохи про це поговорити. 

Якщо Ви думаєте, що я весь такий привильний, то ні. І українську я знаю далеко не досконало.  

Але спершу розкажу про своє дитинство «на западной», і чому я ріс не в ідеальному україномовному оточенні, яке могло б мене налаштувати на хибний шлях, якби не моя принциповість. Я народився в 1989 році, що вже залишає шлейф дитячих спогадів про розмови старших людей «как била харашо прі савєтах», радянську коляску «мальвіна», в якій мене возили, друзів на велосипедах «арльонок», порожні гастрономи, «серпи і молоти» на будівлях та дуже багато російської мови, в тому числі й на вивісках.  

Щоб ви розуміли, мої перші пісні на гітарі були «очарована-околдована», «мохнатий шмєль», «отчєго так в росіі бєрьози шумят» і т. д. І я виконував такі речі на День вчителя у школі, якихось звітних концертах. І зал підспівував, аплодував.  

Ми з сестрою (12 і 7 років відповідно), співали вдома для батька «в Афганістанє, в чьорнам тюльпанє, с водкой в стаканє ми молча пливьом над зємльой», бо він дуже любив розенбаума. 

Коли я був капітаном місцевої футбольної команди, то виводив хлопців на поле з вигуком: «Камандє напротів – фізкульт-прівєт!» І чомусь всі кричалки в футболі були російською. Взагалі, на Волині тоді був конкретний суржик. 

Словом, я виростав на російській музиці до того моменту, поки батьки на день народження подарували мені плейєр-«жабку» і я придбав «Суперсиметрію» Океану Ельзи. Тоді я зрозумів, що можу сам обирати кого слухати, а не вбивати собі в голову штучно навіяних з телевізора артистів «голубого огонька». 

І лише коли я переїхав вчитися до Тернополя, то почув, якою вишуканою може бути українська мова, якщо її любити і поважати. Але водночас я був ошелешений тим, що в Тернополі дуже любили «русскій шансон». Тоді я вперше познайомився з піснями «храні єво на пісьмєнном столє», «районний прокурор прі галстукє с портфєлєм», «марджанджа», «3 сєнтября»…  Ресторанчики (чи кабаки), де була жива музика, стабільно виконували ці речі.  

Я не міг зрозуміти, як можна водночас уміти так гарно розмовляти українською і паралельно любити блатні російські пісні. Для мене це антагоністичні речі. Щось схоже на поєднання тендітності і грубості. 

Коротше кажучи, в Тернополі я зрозумів, що мені хочеться позбутися  «засмічених» слів зі свого лексикону і гарною мовою подавати приклад іншим.  

Коли я приїжджав на канікули додому, то бачив, що деякі мої шкільні друзі (навіть після першого семестру) поверталися додому з Київських вузів чи зі східних міст, і вже розмовляли російською. Вони всі казали, що так крутіше. А мене ці речі починали потроху дратувати.  

Пізніше я починав розуміти, що багато людей пригнічені і соромляться мови, бо «русскоязичниє» вважають їх селянами. Ніби в місті живе еліта і вона російськомовна, а от село розмовляє мовою чи суржиком.  

Коли я потрапив на Х-Фактор, то єдиний розмовляв українською поза етером. Але через мою принциповість розмовляти українською, майже відразу до мене приєдналося ще кілька людей. До того вони соромилися розмовляюти українською з іншими російськомовними учасниками. 

Далі я жив у Києві… Коли першого року я гукав у маршрутці: «На зупинці», то до мене повертався весь салон подивитися на «сміливця». Через 3 роки таких україномовних крикунів було на маршрутку вже троє, а через 5 років - половина маршрутки. А коли я почув впевнене «На зупинці!» від накачаного, м‘язистого, двометрового хлопця, і всі в маршрутці «на раз-два» розішлися, я зрозумів: нам, україномовним, потрібно більше таких «авторитетних» публічних носіїв мови. 

Водночас, усі музиканти моєї групи були з Луганської області. Тоді – «русскоязичниє», зараз - україномовні. Мої викладачі музики, тренери тощо - в побуті російськомовні, але зі мною - україномовні. Проте, варто мені відійти, одразу спілкуються російською. Тому не кажіть, що в мене не було можливостей звернути не туди, а ви не там народилися. 

Я просто поважаю нашу рідну (і зовсім не складну для російськомовних) «солов’їну»! Радію, що мене ідентифікують за мовою одразу, як українця. А також я ніколи вже не забуду з якою мовою на вустах вороги вбивали та ґвалтували людей у Бучі, Ірпені, Маріуполі...  

До речі, мій батько, почувши від розенбаума, що «Крим ісконна рускій», зібрав усі його диски ще в 2014-му і викинув на смітник. 

Мені не потрібно переконувати когось перейти на українську, бо люди з інтелектом, які розуміють ситуацію, вже давно це зробили». 

Аркадій ВОЙТЮК 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували