На перших порах колгоспної системи, повоєнне десятиліття для сіл не тільки Козівщини, а й всієї Західної України було дуже тяжким і злиденним. Не завжди був на столі буханець чорного хліба, або паляниця. Панувала бідність,  у всьому нестатки і  щоденна важка праця. Становище колгоспних селян по всій країні було найгіршим порівняно з іншими верствами населення. На той період основною робочою силою у колгоспах були жінки, які в куфайках і кирзових чи гумових чоботях, працюючи у полі чи на фермі, мусили  виконувати вручну важку роботу. Засівали поля, сапали, жали, в’язали снопи, а потім їх молотили, копали картоплю, буряки, збирали кукурудзу, від світанку до вечора гибіли в полі. А тваринники вічно місили ногами непролазні болота, які ніколи не висихали на фермах, бо мусили щоденно годувати та доглядати худобу. Для прикладу, може послужити робота доярок на фермі в 50–70 роках минулої епохи, де були відсутні елементарні умови праці і будь-яка механізація виробничих процесів. Всю роботу доводилося виконувати вручну. Нинішньому поколінню неможливо собі навіть таке уявити.  

За своєю професійною діяльністю я понад тридцять років працював у тваринницькій галузі Козівського району, добре пам’ятаю роботу на фермах на всіх етапах її розвитку і можу поділитися спогадами. Доярками працювали молоді дівчата і жінки різного віку. За кожною з них були закріплені групи з 14–16 корів, яких  потрібно було доглядати, годувати, доїти та вирощувати новонароджений приплід. Зайняті щоденною роботою, вони роками не мали вихідних: ні неділі, ні відпустки,  ні свят. Нарриклад, на свята прийшли гості, почалося в хаті застілля, а годинник показує, що час йти до роботи. Тож жінка мусила залишати гостей і бігти на ферму. А годували і доїли корів тричі на день: о шостій ранку, в обід та в сьомій вечора. Щодня, будь-якої погоди необхідно було вставати о п’ятій, спішити селом на ферму. І так щодня. І так з року в рік. А в кожної з них ще й сім’ї були, діти, старі батьки, що потребували догляду. І потрібно було їсти зварити на керогазі чи примусі, або на кухонній плиті, і хліб спекти в печі, і одежу випрати, і на городі попорати, і за домашньою худобою доглянути. А на фермі – своя робота. До шостої години ранішнього доїння необхідно було погодувати корів, прибрати стійла, винести гній, почистити тварин і приступити до доїння, а після нього ще доглянути і напоїти приплід. І так три рази на день. 

Їздові привозили корми на ферму і скидали біля тваринницьких приміщень. Звідси доярки набирали в кошики січку, силос, жом, кормові буряки і носили до стайні, де засипали в жолоби для кожної тварини. А ще треба було на плечах перенести мішок з дертю і розсипати дійним коровам, аби більше молока дали. Також брагу чи мелясу відрами носити знадвору від бочки, куди вона була залита. А влітку треба було двигати до жолобів зеленину. Тож за свій вік роботи доярка перенесла не одну сотню тонн на фермі непосильного вантажу. Відпрацювавши довгі роки дояркою, не одна з них від каторжної роботи позбулася здоров’я, стала інвалідом. «Гумаки» давали про себе знати до кінця життя болями спини, ніг, рук. А винагородою за працю тоді були 18–25 карбованців, деколи якась премія. Ще грамоти, подяки за доблесну працю і виконання завдань соціалістичного змагання. І, як фініш – 27 карбованців пенсії. Ось така реальна драма героїнь трудової слави, на плечах яких трималася колгоспна система. 

А тим часом придорожні червоні плакати завжди мозолили очі висловами: «Жінки в колгоспі – велика сила!», «Колгосп – єдиний шлях до заможного життя!». А радіоточки і шпальти газет безперервно закликали невтомних радянських трудівниць щоденною працею примножувати колгоспне багатство, бути в перших рядах будівників комунізму. Ці ідеологічні постулати немов насміхалися над людськими долями, принижували людську гідність, нівелювали реальність. Колгоспна система не могла ощасливити людину, навпаки вона обкрадала її, відривала від сім’ї, дітей, збіднювала життя, морально вбивала. 

З роками виробничі процеси на фермах якісно змінилися за рахунок впровадження механізації й автоматизації, що набагато полегшило фізичне навантаження на працівників. Працювати стало легше і на фермі, і в полі. Заробітна праця стала більшою. Зрештою люди звикли до колективної системи праці і гарантованої її оплати. 

Створена тодішня колгоспна система продемонструвала свою економічну та соціальну неспроможність і низьку ефективність праці. Порівняно із  західним світом, радянське сільське господарство було утопічно відсталим у всіх галузях, і з плином часу навіки відійшло у небуття та лише як марево, як біль залишилося у спогадах старшого покоління, що віддало на ту систему своє життя і здоров’я.  

Відтоді багато чого змінилося в нашій країні. Змінилися і люди, і держава. Змінилися умови праці та її належна оплата. Уже народилося нове покоління українців, яке не знає радянського ладу, не бачило колгоспів, що так ганебно розпалися, як і  нерозумно були створені. На цій руйнації старої системи народилася нова формація українського суспільства, що дало поштовх до якісних змін і всебічного прогресу. Запроваджені нині передові світові технології у сільськогосподарському виробництві дають щедрі врожаї на полі, а в тваринництві –  високу продуктивність, що минулому поколінню на той час здавалося б фантастикою. Нині, в умовах воєнного стану, попри всі негаразди і ризики, наші аграрії повністю забезпечують продовольчу безпеку держави і своєю продукцією наповнюють світові ринки. Постійно тримають міцний зв’язок між тилом і фронтом, аби зберегти незалежність України і досягти справедливого миру у війні з агресором. 

До слова хочу сказати, що також і за період незалежності останнє колгоспне покоління не зазнало бажаного щастя і заслуженої державної опіки. Найбільше потерпали наприкінці дев’яностих, початку двохсотих років старі самотні люди. Пусті хати. Одинокі жінки, мізерна пенсія, загальне болюче явище українського села у глибинці. Споглядання стареньких спрацьованих жінок, запнутих вицвілими хустками, викликало тільки душевне співчуття і жаль. Адже їхні дні, місяці, роки вже спливли, і жили вони лише із солодкою мрією про зустріч із рідними дітьми і онуками, які виросли, вивчилися, пішли у життя своїми дорогами шукати кращої долі від дому. Тож втіху старенькі завжди діставали у роботі, на городі біля хати. Працювали поки могли, не відкриваючи нікому свого болю, неспокою. Ждали свого часу і поволі відходили з цього світу. А хати, що колись були наповнені повсякденним життя і дитячим галасом, стоять собі сумно, порожні, нікому непотрібні. Стоять собі одиноко зарослі бур’янами, з похиленими хвіртками та погнилими парканами, що укрилися мохом. 

 Іван ДУФЕНЮК, 
селище Козова 


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували