Щоб розкрити історію цього непересічного чоловіка, ми зустрілися з його дружиною, Ольгою Зарудною, доценткою кафедри вищої медсестринської освіти, догляду за хворими та клінічної імунології ТНМУ, яка люб’язно поділилася спогадами та переживаннями про свого чоловіка. 

Олег Зарудний народився у 1978 році в селі Гаї Розтоцькі тодішнього Зборівського району. Його шлях до медицини почався зі шкільної лави, а згодом привів до Тернопільської медичної академії, нині відомої як Тернопільський національний медичний університет ім. І. Я. Горбачевського. Саме тут, у стінах альма-матер, він зустрів свою майбутню дружину Ольгу. Їхнє знайомство завʼязалося ще на першому курсі, коли вони були одногрупниками.  

Професійний шлях пана Олега розпочався у Тернопільській обласній клінічній лікарні, а згодом доля розпорядилася так, що працював лікарем у столиці. Саме звідти, у 2015 році, під час пʼятої хвилі мобілізації, Олег Зарудний добровольцем пішов захищати Україну, приєднавшись до легендарної 93-ї окремої механізованої бригади. Він обіймав посаду начальника медичного пункту третього батальйону. До цього, впродовж чотирьох місяців, був прикомандирований до Дніпровського військового медичного госпіталю та служив анестезіологом у вертолітній бригаді, що евакуювала поранених. Після служби за мобілізацією та звільнення, йому запропонували контракт у 44-й окремій артилерійській бригаді, де він очолював медичний пункт бригади, неодноразово буваючи на ротаціях в зоні АТО. 

Після чергової ротації Олег Зарудний вирішив повернутися до цивільного життя та влаштувався у відділення анестезіології Тернопільської центральної районної лікарні. Там він працював у складі «ковідної» бригади. Коли ж ситуація з COVID-19 дещо стабілізувалася, на Україну спіткало куди страшніше лихо – повномасштабне вторгнення російського агресора. Третього дня війни Олег, дізнавшись, що його бойові побратими вже на фронті, не вагаючись, знову зібрав речі та поїхав добровольцем захищати свою Батьківщину. 

Порятунок у «стабілізаційці» 

На початку повномасштабного вторгнення, в умовах хаосу, пан Олег потрапив на керівну посаду, повʼязану з формуванням медичних частин. Проте це не відповідало його покликанню рятувати життя безпосередньо на передовій. Після пʼяти місяців наполегливих прохань про переведення, його врешті перевели у 63-ю бойову бригаду. Спершу вони зайшли на Херсонщину під час звільнення Херсона. Одразу після цього їх перекинули на Бахмутський напрямок, де чоловік повноцінно працював у стабілізаційному пункті. Його бригада однією з останніх вийшла з Бахмута, вивізши поранених, медичне майно та апаратуру, життєво важливу для порятунку. Після короткого двомісячного періоду відновлення, бригада вирушила на східний напрямок, на Донеччину, де перебуває вже понад два роки. Тепер Олег Зарудний є начальником евакуаційного відділення 63-ї бригади, проте основна його робота – лікар-анестезіолог стабілізаційного пункту в одному з населених пунктів. 

Пан Олег часто ділиться з дружиною історіями зі своїх військових буднів. «Чоловік розповідає безліч випадків. Каже, коли привозять поранених, лікарі з ними увесь час розмовляють, з різною метою. Найперше, аби відволікти від поранення, далі – зрозуміти стан свідомості. Вони ставлять найпростіші питання, типу «хто ти, звідкіля?». Ось в такий спосіб чоловік знайомиться із земляками», – розповідає пані Ольга. Вона згадує випадок, коли чоловік зателефонував і сказав, що до них привезли то сусіда, який живе на їхній вулиці, то вчителя з села Велика Березовиця... Особливо зворушлива історія сталася з молодим хлопцем-добровольцем. «Мене лікар запитує: «Звідки ти?». Я кажу: «З Тернополя. А мене так болить рана, злість бере, то й думаю собі, чого ти причепився, звідки ти знаєш, де той Тернопіль», – переказує слова бійця Ольга. А тоді Олег каже: «О! То ти мій земляк, тримайся, друже!». І хлопець зізнався, що відчув неймовірну підтримку, і йому стало набагато легше на душі, що поруч людина з рідних країв… 

Життя за лінією фронту 

Попросивши Ольгу  розповісти про Олега Зарудного не як про героя медицини, а як про чоловіка, тата, господаря, її голос набув особливої теплоти. «Передусім Олег – надзвичайно дбайливий і турботливий тато. Наша донька – це його світ, його гордість», – з ніжністю каже пані Ольга. Їхня донька минулого року закінчила виш із червоним дипломом за спеціальністю «стоматологія», а тепер завершила інтернатуру, вирішивши продовжити медичну династію. «Вони завжди знаходять спільні теми для розмов, їм разом цікаво, це надзвичайно потужний зв’язок батька і доньки», – додає дружина. 

Окрім сімʼї, в Олега є ще один бойовий побратим, якого привіз із Пісків на Донеччині – кіт Дарт. Незабаром виповниться десять років, як він став повноправним членом родини. «Олег його обожнює, навіть будучи там, у тому пеклі війни, телефонує і цікавиться, чи бува, ми не забули його нагодувати, чи завезти до ветеринара», – посміхається жінка. 

Щодо захоплень, пан Олег – справжній господар. Він любить наводити лад, щось майструвати, лагодити. «Здавна чую від нього, мовляв, ось би поїхати на риболовлю, але поки це були тільки слова, завжди знаходить чим зайняти руки і голову», – ділиться дружина. 

Під час нашої розмови в пані Ольги  на очах постійно бриніли сльози: від гордості, від переживань, від емоцій. Було очевидно, що для неї її чоловік – справжній герой, той випадок, коли вона почувається справжньою жінкою за мужніми чоловічими плечима.  

Зоряна ДЕРКАЧ 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували