Звичайно, війна постійно корегує місце визначальних справ на фронті й у тилу, в ешелонах влади та поміж простолюддям, всередині країни та у світових стосунках. А корективи доконче потрібні, нагальні й немалі. Навіть не те що корективи – корінні зміни у наших оцінках і рішеннях, у ставленні та вимогах, у можливостях і питаннях порятунку майбутності. Інакше втратимо державність у недалекому часі, повториться історія столітньої давності. Це пишу не для нагнітання страху, а заради усвідомлення цього в час, коли ще можна виправити ситуацію.  

Довоєнної України вже нема і ніколи не буде. Настає час і потреба докорінного перегляду існуючих у цей час форм державоуправління. Від постійних перестановок злодіїв і брехунів із одного крісла в інше – нічого не зміниться. Ми й далі котитимемося донизу. Звичайно, все охопити у невеликій статті немислимо, але принаймні заторкну найболючіше. 

  
Почну з питання про мову. Зразу хочу загострити увагу, що це далеко не другорядне питання. За наше слово москалі людей до сибіру вивозили, у табори заганяли. За обличчя свого народу гинуть хлопці на фронтах цього дня, цієї години, цієї миті. За мову Ірину Фаріон застрелили біля її помешкання. Який раз повертаюся до цієї теми. Який уже раз чую: «Це не на часі. Це сіє розбрат». Люди добрі – схаменіться! Всі, для кого українська мова є рідною і постійно вживаною, мають право творити, жити, вибирати та керувати цією країно. Всі «іншоязичні» – мають вибір: вивчити українське слово, культуру й історію народу та стати повноцінним громадянином країни;  зоставатися при своїх «інтересах і уподобаннях», але без порушень законів держави та без права обиратися й бути обраними на всі керівні й державні посади від учителя школи до президента. І третій варіант – залишити Україну і переїхати туди, де її любитимуть і шануватимуть за «знеукраїнення». Прошу вибирати. Але це має бути позиція державотворців, а не прислужників чужого пана. Тоді буде толк. 

Пригадую 1973 рік та перші свої спроби проаналізувати мовну ситуацію у Тернополі. Допомогу в цьому надавали мені як студенти, так і тогочасний ректор технічного університету Олег Шаблій. У  поле зору наших досліджень потрапляли: преса, радіо, телебачення, книжкова торгівля, наочна агітація, реклама, мова викладання у вишах... Це стало основою обговорення стану зросійщення на теренах Тернопілля. Потім були радіопрограми із журналістом Михайлом Зубиком, круглі столи з професором Романом Гром’яком і врешті, через тривалий час постало Товариство української мови імені Тараса Шевченка.   

Із лона товариства благословився на світ Народний Рух, Товариство «Меморіал», молодіжне патріотичне об’єднання «Вертеп», інші національно-патріотичні об’єднання. Здавалося, ми воістину утвердилися могутнім річищем, що змиє комуністичну облуду із довкілля та мізків наших. Одначе не так сталося, як гадалося. Ворог вибрав тактику руйнації нашої єдності через усі можливі канали і форми. Ми ж, захоплені проблемами відродження символіки, патріотичних пісень, національних обрядів, не помітили, як з-під наших ніг клан олігархів (своїх і чужинських) забирає підприємства, банки, органи влади. Наша наївність і відсутність державної політики творення Української держави призвели до переформатування в Україні  комунорадянської мафії на новий лад, для якої ідеї незалежності й суверенітету були і є чужими та шкідливими.  

У них головним богом були, є і будуть гроші, а розвʼязання проблем зводиться до холодного та знелюдненого бізнесу. Корупція входить у всі ланки державної машини, люди потопають у багні несправедливості, обману, злодійства, продажності, поступового відходу від національно-патріотичного виховання. Освіта розвалюється і підміняється грою в хованки від совісті. Все зводиться до розваг, шоу, забав і сміху. Всім здавалося, що сміємося над кимось, а виявилося, що то мафіозний спрут сміється над нами. Питання створення україномовної аури стає «не на часі», а потім поволі крок за кроком відсувається на задній план.  

Зрадянщені родини, сповнені страхом перед можливістю кардинальних змін, прийняли для себе гасло: «А воно тобі треба? Сиди і не рипайся, а то…». В такій атмосфері виховувалося нове покоління, для якого український патріотизм поступово розчинився у безликому глобалізмі. Минуло більш як  30 літ і вже оті «збайдужілі новопоколінці» виховують сучасне покоління «безликих пофіків», для яких світ у віконечку смартфона миліший за все. Це вже «мобілісти» ХХІ століття. Одначе на порозі покоління «штучноінтелектуалів», яким потреба знати свою історію, родовід чи історію краю абсолютно зайві. У них інші цінності й уподобання.  

Покоління патріотів, для яких Україна, її мова та історія були священними й несхитними істинами, поволі зникає. Одні повмирали від віку та хвороб, інших вбили ще у 2014-му на Майдані, нині добровольців розстрілюють на російсько-українському фронті, «надто правильних» влада переміщує за ґрати для власного спокою (за радянською моделлю 30-х років ХХ століття). Ті, що володіють високим інтелектом чи великими грошима, давно переїхали за межі України, відкривши поле доступу для манкуртів, перебіжників, ждунів, аферистів, терористів, збайдуженців, а то й відвертих ворогів української ідеї.  

Україна маліє та міліє, а тепер і мліє. Збайдужілий і замарафонений солодкою брехнею натовп, як у тому анекдоті, покірно чоргає до шибениць і лише перепитує: «Шнурки нам видасте, чи свої брати?» Жінка в автобусі виголошує: «Вже прийшли би ті москалі, то й війна закінчиться і спокій, нарешті, настане».  

Мене аж пересмикнуло від такої бесіди. Спокій, як на цвинтарі? Невже їй невідомо про «московських визволителів», що у 1939 році прийшли з тими ж ідеями «руськава міра», а потім здійснювали масові розстріли українців, зросійщували дітей і дорослих, непокірних розпинали на дверях карцерів і тюремних камер. Це таких умиротворителів вона запрошує? Це задля такої продажності гинуть мільйони військових і цивільних від куль московітів? Коби-то вона була одна така мудрагеля… 

Їх наплодилося табунами. Їх наплодили свідомо! «Мафія безсмертна» – давнє гасло. Хіба ви не бачите в чиїх руках нині влада? Між владою та суспільством виросла прірва. Відсутність стратегії розвитку держави призводить до хаосу і постійних тактичних промахів. Що нас очікує завтра – переможна поразка? Від чужих чи своїх? 

А з усіх телефонів, радіо, телевізорів «розважальні видовища», аж кишать. Як у Древньому Римі напередодні розвалу імперії. Бенкет під час чуми й розважальні шоу у час війни. Оте інформаційне засмічення мізків призводить до втрати людьми опорних  точок, а саме: знання історії, відсутність культури, засмічення мови, політизація релігії. Біда, коли очі катаракта заслоняє, а ще більша біда, коли манкурство розум забирає, коли ненаситність душу заполоняє. Скажете, що все тут написане зрозуміле і без вас, а от що робити, як навернути честь і правду, як зберегти волю і державу? А от про це – поговоримо в наступних публікаціях. А над сказаним задумайтеся і нехай це стане вашим першим кроком до реальних дій у питаннях перезаснування нашої держави, аби з темної гусениці сонячний метелик постав. 

Олег ГЕРМАН, 
заслужений діяч мистецтв України 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували