Коли господарство почало дихати на ладан, голова кинувся по вищих інстанціях і «виписав» собі двох випускників агроінституту, які подавали надії – агронома і зоотехніка. Магдалині було все одно, куди іти працювати, тільки би подалі від свого села на Закарпатті та ненависного вітчима. А от В’ячеслав був страшенно незадоволений: він мріяв про посаду зоотехніка на сучасному тваринному комплексі.  

Магдалину, на відміну від пихатого зоотехніка, у селі відразу полюбили. У рільництві вона і справді розбиралася. Красунею не була, але своєю витонченістю  та інтелігентністю швидко «заткала» сільських красунь за пояс. Щось у ній було таке, що місцеві парубки мало шиї собі не скручували, коли вона проходила вулицею. А Семенів Володька взагалі голову через неї втратив. Коли молода агрономка підходила в полі до його комбайна, він щоразу впадав у ступор, не розуміючи, що вона йому тлумачить.  

Яке ж було його щастя, коли голова колгоспу на наряді сказав, що у суботу в області відбудеться зліт молодих передовиків сільського господарства і вони з Магдалиною їдуть туди делегатами. Голова як запрошений поїхав третім.  

Після помпезних засідань делегати вечеряли у ресторані готелю, де їх поселили. Магдалину підселили до двох молодих доярок із сусіднього колгоспу, а голова з Володькою замешкали у номері навпроти. Доярки тихенько злиняли до хлопців, з якими вже встигли тут познайомитися, тож Магдалині довелося трапезувати зі своїми односельцями. Володька був неймовірно цьому радий, а Павло Миронович уже щось викомбіновував.

 Коли заграла музика, він відразу схопився і запросив Магдалину до танцю. Та пішла, але повернулася за стіл уся червона і шепнула Володьці: «Виручай, більше з ним не хочу танцювати ». 

На першому акорді нового хіта Володька зірвався з місця і, наскільки вмів, галантно вклонився дівчині. Він ніколи не ходив на ніякі бальні студії чи гуртки, але танцював так, що люди на залі розступалися, аби дати простір таким умілим танцюристам. Вона була в танці легенька як пушинка. Його права рука, величезна, як клешня, закрила мало не пів її спини і вона відчула, як тепло від його долоні розливається по всьому її тілу, і чомусь сильно розхвилювалася. Вони не розмовляли, тільки на останньому колі він пересохлими губами прошептав:  

– Я ніколи раніше не бачив, які в тебе очі…  

– А які? – зацікавилася вона.  

– Як спілі каштани, на які падає вечірнє сонце.  

– Ніколи такого не спостерігала, – здивувалася дівчина.  

– Хочеш покажу? Тут недалеко парк, пішли подивимося.  

З танцмайданчику вони, тримаючись за руки, пішли просто до виходу, але на дверях уже стояв Павло Миронович.  

– Куди це ви, голуб’ята? – спитав уїдливо. – Забава тільки починається.  

– Я хочу подихати свіжим повітрям, – чомусь почала виправдовуватися Магдалина.  

– Йди-йди, сонечко, подихай. А ти, хлопче, затримайся на хвильку. Треба ящик перенести.  

Володька слухняно пішов за головою, але той за рогом раптом наблизився упритул і схопив його за комір нової сорочки.  

– Ти що, пацан, виробляєш? Придумав, що вона для тебе? Ти на себе подивися, на свої руки. Спочатку землю з-під нігтів витягни, а тоді набиватимешся в женихи для такої пави.  

Володька зблід.  

– Це вже не вам вирішувати.  

– А от і мені, придурку. Ступиш крок за нею – завтра ж переведу тебе з нового комбайна на «Т-16», з ремонтів не вилізеш і заробітки будеш мати відповідні. Я ж тебе пожалів, щоб ти мав за що тата прооперувати, а свиня невдячна бачиш, що виробляє!  

Голова прибріхував: на нового комбайна він посадив Володьку не через свою доброту, а тому, що так вирішили десь наверху – їм теж треба було справно звітувати про те, як трепетно у нас до молодих механізаторів ставляться. Але Володька змовчав – перспектива пересісти на старий тракторець означала, що свого хворого тата лікувати більше він не буде.  

Від напруги йому аж скули звело. Але він опустив очі долу і тихо сказав:  

– Що маю робити?  

– О, це вже інша розмова, – зрадів голова. – Ось тобі ключ від порожнього номера на першому поверсі, іди відпочивай. Ага, і ще забери свої речі з нашої кімнати, бо завтра буде закрито. 

…Більше вони з Магдалиною не розмовляли. Тільки якось років із десять тому підійшов до неї на цвинтарі, коли вона стояла біля могили свого В’ячеслава і спитав:  

– Може, поміч треба яка? Ти тільки скажи, все для тебе зроблю… 

– Усе, що ти міг, ти вже зробив, – відповіла, не обертаючись. І дивлячись кудись у даль, сказала чи то собі, чи то йому: – Знищив моє і своє життя. Іди з Богом, нема нам більше про що з тобою говорити.  

Він побрів геть, так і не знаючи, прощений чи ні. А Магдалина таки мала рацію: він тоді власноруч знищив усе, що в них могло бути. Вона все життя була нещасна за своїм панком із міста, а він, Володимир, прожив з Мількою ніби не своє життя, був наймитом у власній хаті. Хоча ні, в неділю завжди було трохи просвітку. Володька не пропускав жодної відправи в церкві, бо знав, що там, за першою лавою, буде вона, його Магдалина.

 Навіть не дивлячись в її бік, все одно бачив її. Це була єдина радість у його житті, бо ні від своєї жінки, ні від дочки, яка пішла вся в мамцю, ніколи пошанівку не мав. 

…Звістка про те, що вмерла баба Січкариха, швидко облетіла село. Під вечір до її хати почали сходитися люди. У невеличкій, побіленій на жовто кімнатці біля труни сиділи найближчі сусіди. Дочки з Америки не приїхали. Сусідки шепталися, що вони тільки гроші перевели на похорон. Люди приходили, молилися і шукали відразу вільних стільців – усі з городів, усі помучені. Про небіжку ніхто не згадував. Говорили, що помідорів того року через холод не буде, що квасоля в ті приморозки покрутилася і хтозна, чи відживе, а тепер на Мокія був дощ, то, може, і ще сорок днів буде падати.  

Тільки старий Влодко самотньо сидів у кутку і не брав участі у загальній розмові. Якби не зітхав так часто і не перебирав болящими ногами, то можна би було подумати, що дід спить. А він і справді неначе спав. Бо із розплющеними очима снив минулим – переглядав картинки зі свого життя. Думав про своє можливе щастя, яке сам спопелив, вибравши новий комбайн в обмін на ту, яка тільки одна на світі могла дивитися на нього так тепло і ніжно своїми каштановими очима. 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували