Коли дівчинці виповнилося п’ять років, померла мати – Кароліна Лучаківська. Відтоді вона виховувалася у тітки Теофілії Окуневської, що була дружиною греко-католицького священника Івана Озаркевича, викладача теології і прогресивного громадського діяча. Софія з раннього віку у їх домі мала коло спілкування з письменниками, науковцями, митцями, а багата бібліотека допомагала формувати національну інтелектуальну свідомість і розвивати світогляд.  

Після передчасної смерті коханої дружини батько Софії Атанас Окуневський скинув священичу рясу і вступив вчитися на медичний факультет Віденського університету, ставши авторитетним лікарем на Буковині. Приїжджаючи часто до батька, Софія тут познайомилася з Ольгою Кобилянською, і вони стали назавжди близькими подругами. А брат Ольги –– Юліан вчив її музики та латині, яка необхідна була для складання гімназійних іспитів. 

1885 року Софія Окуневська блискуче здала іспити за гімназійний курс у Львівській академічній гімназії і отримала атестат зрілості, чим викликала захоплення глибокими знаннями навіть у Івана Франка та Нечуя–Левицького. Оскільки в Австро-Угорщині, згідно з тогочасними  законами, жінок до вищих навчальних закладів не приймали, то Софія вирішила їхати вчитися до Швейцарії і 1887 року вступила на медичний факультет Цюрихського університету. Також вона друкується в жіночому альманаху «Перший вінок». Крім літературних надбань, Софія була непересічною піаністкою й успішною спортсменкою. У красиву талановиту галичанку невдовзі закохався студент Вацлав Морачевський, уродженець Варшави з аристократичного польського роду, та 1890 року з нею одружився. 1896-го у Морачевських народився син Юрій. Цього ж року Софія закінчила університет і захистила докторську дисертацію та отримала вчений ступінь докторки медицини. Так донька русинського пароха з далекого села стала першою галичанкою, яка здобула університетську медичну освіту. Мало того, вона стала першою жінкою-лікаркою в Австро-Угорській імперії та однією з перших жінок-медиків у Європі. 

Навесні 1888 року Софія народжує доньку Єву та займається вихованням дітей. Через рік Морачевські переїжджають до Львова, не відаючи, з якими життєвими перепонами тут зіткнуться. Двох високоосвічених талановитих особистостей фанфарами Старий Світ не зустрів. Позаяк імперія Габсбургів не визнавала дипломів іноземних навчальних закладів, то їм довелося нострифікувати свої документи. Невдовзі Морачевський отримав скромну посаду у Львівському університеті. Для Софії роботи не було, її лікарський фах не визнавали. За тих часів австрійські закони не дозволяли жінкам займати лікарські посади.  

Тільки через чотири роки з великими потугами вона добилася права на самостійну лікарську практику, але гідної роботи не було. А тут ще двоє дітей, що теж не сприяло її професійній реалізації. Та й у Вацлава не все гладко складалося. Місцеві поляки не злюбили українофіла Морачевського і створили такі умови, щоб він швидше вступився. Тому 1901 року чоловік виїхав до Чехії, де йому запропонували місце лікаря на курорті Карлові Вари. Планували разом працювати з дружиною, об’єднати сім’ю назавжди, але для Софії  роботи було. Деякий час перебивалася дрібною власною практикою, а згодом з дітьми повернулася до Львова. Про державну службу годі було думати. Аж нарешті у жовтні 1903 року обійняла посаду лікарки-гінекологині у приватній Народній лічниці, якою опікувався митрополит Андрей Шептицький. Софія з великим натхненням розпочала активну лікарську діяльність, втілюючи свою мрію в життя. Першою у Західній Україні організувала курси для сестер милосердя, потім – курси акушерок. Також уклала словник українською мовою медичної термінології. В щоденній роботі плинув час. Софія інколи відвідувала коханого чоловіка у Карлових Варах, де він успішно практикував та заодно проводив наукові досліди. Вони вже довгий час жили порізно, відірвані одне від одного, зосередившись кожен на власній кар’єрі, не помічали, як між собою помалу віддаляються. Тим часом діти уже проживали і вчилися в Цюріху. Під час останньої поїздки до нього, випадково дізналася, що Вацлав захопився молодою відомою польською художницею Марією Водзіцькою.  

Назрівав сімейний скандал, розгорітися якому завадила Перша світова війна. Аби заглушити душевний біль зради чоловіка, Софія покинула практику у Львові і взялас лікувати тисячі українських біженців з окупованої Галичини в австрійських таборах, де на довгий час її поглинула волонтерська робота. А Морачевський став служити гарнізонним лікарем у м. Лінц в Австрії. Так сплили роки воєнного часу, що ще більше роз’єднали їх між собою. 

Після війни восени 1918 року Окуневська подала на розлучення з чоловіком. Шлюб колись коханих людей став недоцільним. Та незабаром найбільшим ударом долі для обох стало не розлучення, а самогубство 20-річної любимої доньки Єви. Студентка архітектурного факультету Цюрихського університету, красуня з надзвичайними здібностями і талантом, 7 січня 1919 року наклала на себе руки. Серед людей тоді неслося, що це сталося через сімейний розрив батьків, яких дуже любила. 

Попри все Софія Окуневська оговталася, відкрила у Львові власну лікарську практику. На рік буквально «замкнулася» і не спілкувалася ні з ким, окрім пацієнтів і сина Юрія, з яким жила. Син Юрій працював Львівським міським суддею, був дуже освіченою і всесторонньо розвиненою людиною. Знав 10 мов, друкувався у державних і львівських виданнях.  

Окуневська поволі повертається до активного життя. Крім медичної справи, підтримує освіту жінок, бере участь у зібраннях жіночої організації «Українське товариство жінок з вищою освітою», створеної у Львові. Ініціює організацію філій того об’єднання у всій Галичині. Продовжує лікувати і навчати інших. Не так часто, як раніше траплялося, вона сідає за чорне фортепіано і зачаровує гостей музикою при ароматному запаху кави. Довкола неї горнуться дівчата з бідних сімей, яких вчить давніх українських пісень, передає знання, як розпізнати та заготовляти лікарські трави.  

24 лютого 1926 року її не стало. Поховали її у Львові на Личаківському кладовищі. Пізніше поряд з нею 1935 року схоронили сина Юрія. А його дружину з дітьми  воєнне лихоліття Другої світової війни занесло у США, де вони зосталися назавжди. 

Професор Львівської академії ветеринарної медицини, доктор філософії і біологічних наук, великий вчений і педагог, поціновувач української культури, автор майже 190 наукових праць, Вацлав Морачевський до кінця свого життя жив одиноко та шкодував за свій вчинок. Завжди носив зі собою урну з прахом доньки Єви. З урною дочки його й похоронили 15 вересня 1950 року біля Окуневської. Згодом 2001 року упокоїлася біля них внучка Софія Темницька. Так вся сім’я зібралася навіки разом. 

Їхні правнуки та праправнуки живуть в Америці і носять в серці пам’ять про славних предків і своє українське коріння. 

Іван ДУФЕНЮК 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували