По-перше, Швейцарія належить до найкрасивіших і найбагатших країн у світі. По-друге, тут усе працює для людини; щоб вона почувалася захищеною і навіть щасливою. По-третє… Втім, ще довго можна перераховувати переваги способу життя у цій країні. Отож отримати дозвіл на постійне проживання у Швейцарії –  це начебто витягнути виграшний квиток у життєвій лотереї. 

Певна річ, із різних причин наші земляки хочуть повʼязати свою подальшу долю з цією країною. Але є й така категорія біженців, яким просто нікуди повертатися, бо все втрачено у вогняній віхолі війни. Дім, нажите роками майно, роботу… А то й рідних і близьких людей. 

   Довідково 
   Нині у Швейцарії тимчасово проживає майже 70 тисяч українських біженців. А загалом за кордоном перебуває 7,7 мільйона наших земляків. З них 5,3 мільйона – у країнах Європейського Союзу. 

 …Ірина приїхала з Києва, хоча з українською столицею її повʼязує хіба що робота у продуктовому супермаркеті, де жінка останніми роками працювала касиром. Та ще й дружба з кількома подружками, з якими дотепер спілкується у соцмережах. 

До Києва Ірина прибула наприкінці травня 2014 року. З невеличкою валізою. Бо планувала недовго затриматись у подружки, яка вже давно кликала її в гості. А через тиждень її Первомайськ, що на Луганщині, окупували рашисти. Що сталося з її квартирою, з меблями, одягом, побутовою технікою, вона донині не знає. Але, певно, що туди вже перебралися чужі люди і їй ніщо не повернеться. 

– У Києві я працювала по дванадцять годин на добу, – згадує Ірина. – Бо треба було і щось їсти, і якусь одежину купити, і за оренду квартири вчасно заплатити… Ще й онукам-школярам допомагала – їх у мене двоє. Та нічого, втягнулася, звикла… То правду кажуть, що Бог не посилає людині більше труднощів, ніж вона може витримати. 

У Швейцарію Ірина потрапила, можна сказати, випадково. З донькою й онуками приїхала в середині березня 2022 року. Ніхто з родичів чи знайомих їх сюди не кликав-не звав. 

– Усе вийшло спонтанно. Так карта лягла, – переводить на жарт розмову. – Та зовсім не шкодуємо. Життя підтвердило, що ми зробили правильний вибір. Тут держава дбає насамперед про людину, про те, щоб вона почувалася безпечно й комфортно. 

EWAM – державна структура, яка займається проблемами біженців – оплачує оренду двох квартир (Ірина живе окремо), медичне страхування, проїзд у міському транспорті. І надає щомісяця матеріальну допомогу – на всю родину випадає понад півтори тисячі швейцарських франків. Внук вчиться у виші, а внучка закінчує гімназію і вступатиме в університет. 

Донька Вікторія за фахом лікарка, добре володіє англійською. А вже тут, у Швейцарії, опанувала французьку. Але для того, щоб знайти роботу за спеціальністю, треба підтвердити український диплом, що й робить жінка вже два з половиною роки. Поки що без результатів. Але надії не втрачає. 

– Та й куди нам повертатися, – продовжує ділитися своїми думками Ірина. – Ні двора, ні кола… Так, подружка з Києва зове. Каже, що попервах можу пожити в неї. А далі що? Я вже сама не зможу заробити бодай на скромну квартиру. Та й на банківській картці майже пусто. То вже сподіватимуся на прихильність швейцарських властей. Не викинуть же вони мене на вулицю. 

ХХХ 

У харківʼянки Тетяни ситуація трохи ліпша. Їй дала притулок донька Діана, яка вже понад десять років живе і працює в Швейцарі. Є ще зять, внучка-школярка. Тетяна сама має вищу освіту, хімік за спеціальністю. Працювала у заводській лабораторії, але вже давно на пенсії. А сім років тому залишилася вдовою. 

Зразу після приїзду в Швейцарію Тетяна серйозно взялася за вивчення французької мови. Потрапила на курси, які оплачує держава. Хоча пенсіонерів неохоче залучають до навчання. Бо на роботу їх уже ніхто не візьме, а для адаптації в місцевому середовищі можуть згодитися і курси, де викладачами виступають волонтери.  

Та термінова операція на ступні невдало позначилася на навчанні – надто багато пропустила занять.  Коли вже стала на ноги, знову записалася на курси. Аж тут виникла проблема з очима. І знову – кілька операцій, кількатижнева реабілітація і суцільні пропуски. Тепер жінка пробує надолужити згаяне на волонтерських курсах, але ефект від них невеликий. 

Звісно, родинне коло трохи згладжує гострі кути її  емігрантського життя, допомагає швидше адаптуватися до місцевого способу життя. Але вона б воліла повернутися у Харків, де минули найщасливіші роки її життя. А до родини час від часу навідуватись у гості.  

Та нема куди їхати. Будинок, де Тетяна мала трикімнатну квартиру, зруйнувала авіаційна бомба, скинута рашистами. Був у жінки і запасний житловий варіант – двокімнатка квартира, яка їй перепала у спадок від бабусі. Правда, 25 відсотків квартири належало, згідно із заповітом, її племіннику. Тетяна думала поступово сплатити родичу четвертинку вартості квартири і стати єдиною власницею житла. 

Та племінник думав інакше. Скориставшись її довгою відсутністю, він зламав двері і поселився там. Тепер виправити ситуацію можна лише через суд. Але потрібний «тямковитий» адвокат. Та його послуги коштують немалі гроші. А де їх може взяти звичайна українська пенсіонерка. Отож Україна залишиться хіба що в її памʼяті. 

Міграційний режим категорії S, який зазвичай отримують українські  біженці у Швейцарії, діє до 4 березня 2026 року. Правда, його вже кілька разів продовжували у звʼязку з ескалацією воєнних дій в Україні. Як-то буде надалі, ніхто нині впевнено сказати не може.  

Згідно з місцевим законодавством, після пʼяти років постійного перебування у Швейцарії біженці можуть отримати дозвіл на довгострокове проживання в цій країні. Так званий дозвіл категорії В. Але за умови, що вони мають постійну роботу. До того ж цей дозвіл треба щороку поновлювати. 

 
Як на мене, чимало наших співвітчизників і сподіваються на такий варіант. Та, по-перше, знайти тут постійну роботу, та ще й з поганим знанням французької мови, доволі проблематично. А, по-друге, швейцарці, з якими я бесідував на цю тему, вкрай скептично сприймають таку зміну статусу біженців у масовому порядку.  

Десь на початку минулого року зʼявилося повідомлення, що уряд Швейцарії має намір стимулювати повернення українців додому. Тобто дати їм пів року а то й більше, щоб вони підготувалися до такого кроку. А заодно підтримати їх фінансово. Йшлося про суми від однієї тисячі до чотири з половиною тисячі франків. І той, хто зробить це швидше, отримає більше, ніж ті, які зволікають  із відʼїздом. Ця ініціатива мала широкий розголос у середовищі української діаспори. Чимало наших земляків готові були пакувати чемодани, сподіваючись отримати непоганий фінансовий бонус. Та далі добрих намірів пропозиція не пішла.  

Нині українці, які вирішили повернутися додому, можуть розраховувати на пів тисячі швейцарських франків – їх виплачує держава, так би мовити, на дорогу.  Подібне практикують ще у Норвегії й Ірландії. 

Довідково 
Якщо у листопаді 2022 року 1,8% з опитаних українських біженців не планували повернутися на батьківщину, то в січні 2024-го вже твердо заявило про такі наміри 7,3 відсотка. Відповідно з 8,3 до 15,8 відсотка зросла кількість тих, які «більше схильні до того, щоб не повертатися».  

Схожі цифри оприлюднило й ООН. Як засвідчують результати опитування, кількість біженців, які сподіваються повернутися в Україну, впродовж року зменшилася на 11%. Водночас зросла чисельність – на 6% – тих, які ще не прийняли остаточного рішення, де їм жити далі. 

Як бачимо, невтішна тенденція. Отож маємо розуміти: чим довше біженець залишатиметься на чужині, тим менше шансів, що він захоче добровільно повернутися додому. 

Аби заохотити наших співвітчизників їхати додому, українська влада вирішила показати їм пряник. А точніше – зʼявилася пропозиція стимулювати гривнею повернення біженців, що збурило суспільство. І невдоволених можна зрозуміти. Бо хіба мало є категорій людей, які невідкладно потребують більшої фінансової підтримки. Починаючи з тих, що неймовірними зусиллями стримують натиск ворога, з поранених і покалічених, із вдів і дітей-сиріт, які втратили на війні батька-годувальника… І закінчуючи сотнями, тисячами переміщених осіб у межах країни. Та й хіба жителям Хмельницького, Львова, Тернополя та інших міст, які постійно перебувають під прицілом ворожих ракет і шахедів, де також під час рашистських обстрілів потерпають, а то й гинуть мирні люди, легше доводиться, ніж їхнім співвітчизникам у Німеччині, Швейцарії чи Польщі?  

   ХХХ 

«Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину», – кому з нас, українців, не відомі ці поетичні рядки ще зі шкільних літ геніального Василя Симоненка. Бо Україна в нас одна-єдина. Як і рідна мати. І куди б нас не закидала доля, вона залишається з нами назавжди.  

І тепер, у часи лихоліття, Україна, як ніколи, потребує нашої синівської любові та всебічної підтримки. Наших талантів, здібностей, роботящих рук. Без яких їй важко буде відродитися з руйновищ і попелищ. А для того біженцям, і передусім тим, які втратили роботу, дах над головою, нажите роками майно, треба створити після завершення війни бодай мінімальні належні умови для проживання. Потрібні серйозні державні програми, а не дрібні грошові подачки. 

І чим швидше це усвідомить українська влада, тим скоріше тисячі, мільйони наших співвітчизників почнуть повертатися в рідні краї, немов лелеки навесні. Як хочеться вірити, що це неодмінно станеться. 

Володимир КРАСНОДЕМСЬКИЙ,  
спеціальний кореспондент газети «Сільський господар» 
у Швейцарії 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували