Як і всі односельці, я горджуся тим, що народився у такому мальовничому селі, яке потопає у садах, в якому жили і продовжують жити скромні, виховані, патріотичні і працьовиті люди.  

Гиновичі розташовані на пагорбах, які тягнуться з півночі на південь уздовж лівого берега річки Золота Липа. Поселення структурно складається переважно з однієї центральної вулиці, яка пролягає з півдня на північ і носить ім’я Івана Франка, та невеличкої вулиці, що перпендикулярно відходить від основної й названа іменем Лесі Українки. 

Паралельно до Золотої Липи з 1899 по 1944 роки проходила залізнична колія, яка з’єднувала Підгайці, Бережани, Перемишляни зі Львовом. У центрі села в 1910 році побудували станцію, приміщення пасажирського й товарного вокзалу. 

За переказами, село заснували у ХІІ столітті. Поблизу нього археологи виявили знахідки трипільської культури та часів Київської Русі. Перша письмова згадка про Гиновичі датована 1475 роком. Село часто піддавалося нападу татар. За козацьких часів на цій території поселилася сім’я степовиків, які займалися торгівлею, розведенням овець, вирощуванням сільгоспкультур. 

У 1530 році село перейшло у власність польського магната Миколи Синявського, який володів найкращими масивами полів і лісів. 

Дуже важко було малоземельним селянам виживати, щоби здобути кусень хліба, треба було працювати від сходу аж до заходу сонця на пансько-польських полях, фермах, господарстві. Але і в тих нестерпних умовах життя продовжувалося. Народжувалися сини і дочки, які згодом ставали на захист гідності односельців, входили до підпільної організації ОУН. До них належали Іван Королишин, Василь Бойко, Мирон Бойко, Михайло Пришляк, Дмитро Градовський, Дмитро Дидик, інші.  

У 1939 році Західна Україна позбулася польського ярма. З приходом червоної армії наступили нові порядки і тривоги. А влітку 1941-го в Україну прийшли німецькі війська. Населення надіялося, що позбувшись дикої червоної орди, нарешті життя стане кращим. Та надії селян були марними. У селі розташовувалася німецька військова частина Вермахту, а після неї танкова частина військ СС, які зайняли приміщення сільських установ і селянські хати, а люди вимушені були проживати в землянках. Така доля випала й на мою сім’ю. 

Село піддавалося постійному обстрілу з літаків, які бомбили німецькі склади пального, продовольства, зброї, що формувалися на залізничній станції для відправки на Східний фронт. Після чергового нальоту було розбомблено склад із бензином, який загорівся й полум’я перекинулося на сільські будівлі, що на вулиці «Лісок» і ті згоріли вщент. Це була найбільша трагедія для села. 

Крім кам’яних будівель, згорів весь панський двір (власність Потоцького) з господарськими будівлями. 

Навесні 1944 року до цих згарищ додалися руїни залізничної колії з мостами та станцією, розташованою по центру села, які вчинили німці. Такого масштабного руйнування село не знало з часів Першої світової війни. 

Яка довгоочікувана радість настала в селі, коли його жителі дізналися, що війна закінчилася! Люди повиходили з домівок, із землянок і зібралися на площі біля церкви, щоби скласти Господу Богу молитву за те, що настав мир. 

Одночасно прийшли дуже важкі часи – часи відбудови зруйнованого села. Всі проблеми мешканці вирішували самі, об’єднавшись один із одним. Життя потроху відновлювалося. Діточки пішли у початкову школу, в селі запрацював магазин. Із війни поверталися чоловіки.  
У грудні 1949-го селяни, під примусом, утворили колгосп. 

Рік за роком минав, заможніше було в тих сім’ях, хто працював. Почалося будівництво нових камінних або цегляних хат. 

Вигляд села докорінно змінився, окремо виділяються споруди соціально-побутового призначення. Побудовано  початкову школу, магазини промислових й господарських товарів. Капітально відремонтовано приміщення клубу, бібліотеки, медпункту, а також центральну дорогу. 
Панораму села прикрасило озеро площею 70 га, облаштоване у 80-х роках біля річки Золота Липа. У ньому вирощували промислову рибу, а поблизу нього можна було відпочити.  

У селі, з населенням 450 осіб, майже тридцять  здобули вищу освіту, окремі стали кандидатами наук, доцентами, десятки отримали середньо-спеціальну освіту, фахову. 

У селі відновлено всі пам’ятники, які символізують ту чи іншу важливу подію. Увіковічнено дату скасування панщини. Біля церкви – фігура Матері Божої в памʼять про сталінські репресії. Поблизу приміщення початкової школи встановили пам’ятник Тарасу Шевченку. 

Через рік на честь проголошення незалежності України в селі встановили Пам’ятний знак, який 24 серпня 1992 року на багатолюдному зібранні односельців  освятили. Він виконаний у чітких формах Державного Герба-Тризуба, посередині якого наче рветься у піднебесся символ духовності народу України – двораменний Хрест. 

Роздержавлення і приватизацію суспільного майна вважали панацеєю від усіх негараздів. У цих процесах бачили ключ до щасливого приватного життя. Та не так сталось як мріялося. Селяни землю в свої руки одержали, про що свідчили певні документи, який у кого пай і скільки сотих (арів) в ньому записано. Проте радість почала зникати з настанням весни, яка кличе в поле селянина  до важкої праці. А чим і ким працювати: реманенту сільськогосподарського не було ніякого, тяглової сили – коней також, мінітракторів і навісного приладдя держава не виробляла, насіннєвого матеріалу добротного не було. Ось і поля залишилися неораними, несіяними, несадженими. Замість радості в селян був розпач. Здати великі масиви поля в оренду не було кому. Так почалися нові проблеми – не життя, а виживання. Почалося масове безробіття й виїзд працездатних людей у пошуках роботи в інші країни.  

Тож непродумана в деталях приватизація призвела до прихватизації майна, основних фондів господарства чиновниками від влади різних рівнів і знедолення основної маси мешканців села. Внаслідок таких авантюрних дій велике колективно-промислове господарство розтягували вдень і вночі, доки його не знищили повністю. 

Так, у Гиновичах новозбудована дорога з асфальтним покриттям у зв’язку з відсутністю роками її догляду та поточного ремонту, перебуває у жалюгідному стані. Немає дороги – зникло автобусне сполучення з містом. Через безгрошів’я  припинили роботу початкова школа, клуб, бібліотека, медпункт. На «ладан дихає» лише продовольча частина новозбудованого магазину. Відбуваються богослужіння у церкві, де гуртується сільський народ, особливо старшого віку. Молоді в селі дуже мало. 

У зв’язку з довготривалою війною росії проти України в селі соціально-побутові проблеми досягли вершин свого загострення. Кількість населення помітно скоротилася, чимало добротних осель уже тривалий час стоять пусткою, як і приміщення школи, бібліотеки, медпункту. 

Однак не дивлячись на рани, які «відкрилися» в житті селян під час війни, село готується до свого ювілею. Бо це знакова дата в його історії, яку громада має намір гідно відзначити.  

Михайло ФЕДЧИШИН, 
уродженець села Гиновичі на Бережанщині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували