Я переселенка з Польщі. Коли нас депортували з рідних місць, мені було чотири роки, тож нічого про тодішні події не пам’ятаю. А після переселення довелося прожити голодні сирітські роки. У мами нас було дев’ятеро дітей. Одна сестра померла ще в Польщі. Пригадую з розповідей рідних, що дали нам одну підводу, якою доїхали до станції. Коли звідти озирнулися – село горіло. Далі їхали два тижні в товарняку разом із багатьма іншими односельцями. Поїзд рухався дуже повільно, часто зупинявся. Діти в дорозі помирали, їсти не було що. 

Прибули на станцію в Товсте, вийшли з товарняка голіруч. Уповноважені розвозили людей по селах. Моя сім’я опинилася в Буряківці. Поселили нас у малесеньку хатину, схожу на курник, – лише одне віконечко і двері та солом’яна стріха. Спали ми на долівці, їли лободу й кропиву та пили нафту замість ліків. Друга моя сестра померла малою вже тут, у Буряківці. 

Мама цілий день допомагала сусідам молоти на жорнах за миску кукурудзяного борошна, а тато збирали на полі навесні мерзлу картоплю, терли та пекли з цього коржі. Так ми вижили. 

Не раз мої рідні плакали, коли згадували свою покинуту оселю, сад, криницю на подвір’ї. Гілля слив із плодами додолу гнулося. Наше село називалося Розтока біля Бірчі, дуже красиве. 

Життя моє нелегке, перенесла кілька операцій. Виростила трьох дітей, одружила, дочекалася внуків і правнуків. Тільки вони від мене далеко – одні в Польщі, другі – у Вінниці, треті – в Києві. Нас було вісім сестер і один брат, чотири сестри живуть у Заліщиках і Лисівцях.

 
Тепер ми хоч і старі люди, але читаємо новини, переживаємо за війну, дуже хочеться знати, коли і чим вона закінчиться. 

Всім дай, Боже, здоров’я і миру. 

Аделія МАКАРА 
с. Буряківка Чортківського району 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували