Зліпила з масла і сиру баранчика, зробила писанки, крашанки. Ця процедура завше займала в жінки півдня. Її чоловік, Василь, завжди злостився: худоба голодна, курам ніц не всипано, а жінка все біля кошика крутиться. Чоловік, як завше, побуркоче, потім підкаже, що ще забула покласти в кошик і піде збиратися до церкви. Паску в селі святять після обіду. Це вже традиція, оглядини, світський захід, як його називає молодь, яка приїхала до рідні з міста. Бо до церкви йдуть усі: жителі села, їхні діти, онуки, приїжджі. Знаєте, як цікаво, коли чийсь онук чи онучка привезуть зятя або невістку, дітей. Жінки оглядають одна одну, оцінюють, бо кожна до свят купує собі обновку… 

– Іванцю, ходи вже! Отець Павло вже до служби готується, а ти ніяк з хати не вийдеш, – кричав вже біля хвіртки Василь. 

Посвятили паску, прийшли додому, обійшли господарку і полягали спати. Та сон не йшов. В голові крутилося, що вони знову проводять самі свята. Вже який рік як їхні діти за кордоном, там народилися четверо онуків. Сумно, аж серце крається. А колись аж хата здригалася… 

Іванка і Василь знайомі з дитинства. Жили по-сусідству. Їхні батьки ще за молодості домовилися, що колись одружать дітей. Так і зробили. Коли Василь прийшов з армії, а Іванці заледве виповнилося 18 років, зіграли весілля. Жили у Василевих батьків. Та Іванці ніяк не вдавалося догодити свекрусі, тому молодята переїхали у стару хату, де колись жила Василева бабця.  Подружжя одразу ж взялося до роботи. Іванка викорчовувала бур’яни, робила грядки, садила квіти, мастила хату. Василь штукатурив стіни знадвору, доводив до ладу стайню, комору і хлів. Вони дуже хотіли завести господарку, щоб жити багато, як їхні батьки. Працювали молодята з досвітку до пізньої ночі.   

Якось, коли Іванка несла велике відро з водою до хати, впала і знепритомніла. Чоловік наробив галасу, прибігли сусіди. Викликали фельдшера. Той сказав, що треба везти в районну лікарню, у жінки почалася кровотеча… Бідного Василя приголомшили новиною, що його Іванка не зможе мати дітей. Як же так? Вони мріяли про трьох, а то й п’ятьох…  

Після лікарні Іванка ні з ким не хотіла говорити. Жінка цілими днями плакала, молила Бога про смерть. Василь не витримав і закликав сільського священника. Отець Павло був поважного віку, не одну людину настановив на правильний шлях. 

– Іванцю, ти про що молиш Бога? Та як тобі тільки язик повертається! Так сталося, треба жити далі і молити Господа,  щоб простив і помилував. Знаєш, скільки діточок просять про маму і тата, мріють про сім’ю. Ти шо си думаєш?! – мовив священик. 

…Наступної ночі Іванці приснилося, як вона порається на подвір’ї, аж тут підбігає до неї дівчинка, шарпає за рукав і каже: «Матусю, ти знов все сама робиш, давай ми тобі допоможемо». І тоді раптово з’являються ще кілька дівчаток. Іванка не бачила їхніх облич, та відчувала, що то її доні, і вона уві сні була дуже щаслива. 

Через місяць Василь та Іванка  поїхали до району. Знайшли дитячий сиротинець. Іванці було так страшно, що аж коліна підкошувалися. Коли зайшли всередину, не повірили очам, до них одразу ж підбігло десяток дітей із благальним криком: «Мамо, тату… Виберіть мене!» Іванка плакала, Василь ледь стримував сльози. Аж тут у кутку кімнати побачили дівчинку. Вона перелякано зиркала на всіх великими карими очима. Чоловікові здалося, що те дівча дуже схоже на Іванку в дитинстві. Підійшов, взяв на руки… За недовгий час маленька Марічка вже мала маму і тата. Через рік вирішили, що донечці потрібна сестричка. То взяли собі Іринку, вона була ще зовсім немовлятком. А десь ще за два роки сім’я поповнилася веселими двійнятками Юлею та Ганнусею. 

Батьки віддавали донечкам усю свою любов. Робили усе, щоб вони жили в достатку. Спочатку сусіди лякали Василя з Іванкою, що прийомні діти виростуть схожими на своїх непутящих батьків. Але ті незважали. Любили, виховували, повчали. Діти закінчили сільську школу, тоді виші, влаштувалися на гарні роботи. Допомагали батькам. 

Кілька років тому найстарша Марічка повідомила, що виїжджає за кордон, пропонують гарну роботу. Вони втішилися, може, там знайде добру долю. Через якийсь час вона забрала туди й сестер. Благала переїхати і батьків, та вони навідріз відмовилися… 
…Який рік, як Іванка з Василем святкують Великдень самі. Дітям далеко їхати, та й куди – у війну? Тож не хотілося ні гостей, ні самим по гостях ходити. Швидше б свята минули, щоб поратися на городі, тоді й дні не такі довгі. З такими думками позасинали. Як на раз в двері почали сильно стукати. Вони перелякано побігли відчиняти. На порозі стояли їхні донечки з дітьми. Заки Іванка всіх розгледіла, Василь вже позаносив торби до хати. 

– Іванцю, ти що там вмерла? Діти приїхали, лагоди на стіл! Христос воскрес! 

Зоряна ДЕРКАЧ  
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували