– Хлопці, хлопці, зачекайте. Може, я з вами трохи під’їду? – до машини, важко дихаючи, підбігала постарша жінка, з двома повними сумками.  

– Бабцю, Вам куди? – запитав Богдан, допомагаючи їй розташувати внизу на килимку тяжкі торби.

  
– Та я, взагалі-то із сусіднього села. Але скільки би не під’їхала, все одно ближче буде, – сказала, відхекуючись і поправляючи хустку, що злізла мало не на самі очі.  

 
– Нічого собі, то Ви зібралися три кілометри дибати, щоб тільки на базарі побувати? – здивувався  балакучий як завжди  Богдан.  

– Це тепер три кілометри для мене – то багато. А раніше на наради і вчительські конференції пішки ходила. І навіть не думала, що це далеко. Нині ніколи би не відважилася, якби не Ромео.  

– Хто?! – в один голос перепитали чоловіки.  

– Ромео – це лебідь наш. То чоловік так його назвав. Підібрали ми бідного птаха біля озера, коли вже помирав від ран і голоду. Принесли додому, покликали нашого ветеринара. Той почистив рану, дав ліки і сказав, що десь місяць буде заживати. І на той час його треба ізолювати, бо не виживе. Але нічого не їсть наш Ромео, крім риби і трохи хліба можна дати. То я і поїхала вранці на базар за тою рибою.  

– Вітька, ти спішиш? – обернувся Богдан до сусіда. – Тоді підвеземо нашу вчительку до села.  

– Та що ви, хлопці, мені незручно ваш час забирати. Та й бензин тепер дорогий, – захвилювалася жінка.  

– Дивіться, пані вчителько, Ви робите добру справу, а мені не дозволяєте, – усміхнувся Богдан. – Між іншим, у мене є правило: робити кожного дня хоч одне добре діло.  

– Якби Ви вчилися у нашій школі, я би гордилася, що мала такого учня, – тихо сказала пасажирка.  

– А я би гордився такою вчителькою, – у тон відповів їй Богдан.  

Ви би ще реверанси одне одному зробили, криво усміхнувся Віктор, але змовчав.  

За розмовою незчулися, як і до села під’їхали.  

– Не знаю, як і дякувати, – сказала вчителька, виходячи з машини. – Хай Вам ваше добро повернеться вже сьогодні.  

По дорозі назад Богдан щось тихенько наспівував, а Віктора це ще більше дратувало. Ну що за день такий! Проблеми посипалися ще зранку, коли прийшов Максим і заявив, що вчора він брав бензопилу і поламав її. Віктора це відразу збісило. От тобі і два господарі на одному подвір’ї. Покійний тесть, звичайно, молодець, що вибудував для своїх двох дочок двоповерхову хату з окремими входами. І город навпіл поділив межею – претензій ніхто не має. Але як може бути на два господарства один хлів із однією комірчиною для інструментів?! Усе було добре, поки на обійстя не прийшов ще один господар – чоловік молодшої дочки. 

Два зяті на одному подвір’ї, як два півні в одному курнику, відразу почали чубитися. Віктор як старший зять відразу заявив тому інтелігенту Максимові, щоб він і носа не потикав до комори, бо той до техніки надавався, як балерун до трактора. Візьме молоток – ручка відпаде, візьме косу – відразу затупить, навіть ключ гаєчний, який мав на полиці своє постійне місце, треба було після нього шукати. 

А вчора те нещастя скористалося тим, що його, Віктора, не було вдома і взяло само бензопилу, бо, бач, сусідці помогти треба. Тесть скільки тою пилкою користувався, і у Вікторових руках вона просто співала, а те одоробло відразу сплело їй капці. Ще й не переживай, каже, я на нову гроші дам. Звичайно, даш, де дінешся, голубе?  Віктор аж сплюнув спересердя. Але  так більше вже не буде. Разом із новою бензопилкою Віктор прикупив ще й важку ляду і замок. Тепер Максимцьо бачитиме, що всередині у коморі хіба що на фотографії. 

Богдан висадив свого неговіркого пасажира біля його вулички, а сам покотив машиною униз.  

– Вітю, Вітю, зачекай, – окликнула його сусідка Віра. – Хочу тебе щось запитати. Вітю, тобі певно казав Максим, що учора на наш хлів горіх старий упав. Максимко, дай Боже йому здоров’я, поміг порізати і відтягнути дерево, але тепер треба ще дах залатати. У тебе під хатою стоїть старий шифер. Може би ти продав мені чотири листи, має хватити, щоб діру заробити. 

Віктор по-діловому оглянув пробоїну, перевірив дерев’яне перекриття, яке на щастя уціліло.  

– Зараз візьму тачки, привезу шифер. Але Ви не відтягуйте з ремонтом даху, бо дощі передають.  

– Ой, та де ж я так скоро того майстра знайду? – зажурилася Віра. – Хто, дитино, нині вдову послухає? – в її голосі забриніли сльози.  

– Щось придумаємо, – буркнув Віктор і пішов по шифер.

  
За дві години дах виглядав як новенький. А Віктор, злазячи з драбини, вдоволено потирав руки.   

– Вітю, тепер кажи, що заробив, – в очах жінки майнув острах.  

– Цьотко, ми ж сусіди. Хай це буде моє добре діло на сьогодні, – несподівано  для себе самого сказав Віктор.  

– Почекай хвилинку, – заметушилася Віра, поспіхом витираючи мокроту на щоках. Кинулася в дім і винесла звідти цілу бляшку щойно спечених пиріжків.  

– Вони з барабольками і гречкою – такі мій Василь найбільше любив. Візьми, у вас велика сім’я, зʼїсте. А мені скільки одній треба?  

Побачивши такий щедрий подарунок, Вікторова Оксана аж руками сплеснула.  

– Ну, цьотка Вірця і господиня. Усі пироги як з виставки. Та де ми стільки з’їмо, поклич Надю з Максимом, а я вже стіл накриваю.  

Чи то пироги були такі добрі, чи ще щось інакше, але так смачно Вікторові давно не було. Попивали домашнє смородинове вино, мочали пироги в сметану, сміялися і говорили про все на світі.  

– Знаєш, Максиме, я собі теперво подумав, що нову пилку ми купимо до спілки. Бачу, ти добре того горіха пошаткував, буде з тебе толк. Комори я закривати не буду, поділимо її навпіл. Усі полиці зліва будуть твої, бо в мене свої порядки. Згода? 

Максим нічого не сказав, бо не міг – наминав випічку за обидві щоки. Усі весело засміялися, а найбільше Віктор. Виявляється, добро не тільки повертається, а ще й може творити чудеса.  

Валентана ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували