Як зазначає Петро Парипа, генерал Станіслав Шептицький був свідомий того, що він є русином (хоча це не означало, що він ідентифікував себе як українець). Усі брати Шептицькі попри політичні розходження ніколи не були антагоністами – це видно і зі спогадів різних акторів цієї драми життя, і з листування між братами.  

Коли під час Першої світової війни у війську Австро-Угорської монархії почали створюватися відділи українських січових стрільців, тоді ще полковник Станіслав Шептицький доповів міністрові оборони монархії Александрові фон Кробатіну своє позитивне бачення ідеї створення УСС, але відмовився їх очолити, повідомляючи, що він має інші плани. 

Митрополит Шептицький і його брат отець Климентій інформували ґенерала Шептицького про утиски української Церкви та українців Галичини новою польською владою. Безперечно, що вони розповідали братові про перебіг та наслідки так званої пацифікації, тобто умиротворення українців, яким керував на той час Головний інспектор Збройних сил та прем'єр-міністр Польщі Юзеф Клеменс Пілсудський. 

Про причини, перебіг та наслідки пацифікації розповідає дослідник центральноєвропейської історії, блогер та автор багатьох історичних книжок Іван Гоменюк. За його словами, міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім української, були ще білоруська, німецька, єврейська, литовська громади. Та пацифікація стосувалася виключно українців. Причому, обмежувалася територією так званої Східної Малопольщі – це сучасні Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська області. Українці цих трьох регіонів були піддані жорстокому брутальному поводженню в рамках акції, яку прийнято було називати пацифікація, або в перекладі з латинської – умиротворення. 

– Можна без перебільшення сказати, що не кожна окупаційна армія поводилася так брутально, як відбувалося під час пацифікації. До заздалегідь визначених населених пунктів – поляки називають приблизно 450 сіл, хоча були й ексцеси в містечках (українські джерела називають навіть до 750), це приблизно третина населених пунктів регіону – заходили спеціальні поліцейські частини, долучалися військові частини, насамперед кавалерія, - зазначив історик. 

Він також розповів, як відбувалися каральні акції. Село оточували та за заздалегідь визначеними списками незаконно, без відповідного рішення суду чи слідства арештовували українських активістів.  

Людей били кийками, є свідчення про кількасот ударів на одну людину, били жінок і неповнолітніх. Проводили обшуки, знову ж таки незаконні, без дотримання правової процедури.  

- Офіційно вважалося, що шукають зброю, але обшуки полягали в тому, що знищували помешкання українців, палили стріхи, вибивали вікна, ламали підлогу, стіни, знищували українські національні символи – книжки і портрети Шевченка. Поширеною практикою було висипати збіжжя, поливати рідинами. В українських кооперативах виливали молоко, сметану, змішували з гасом. Треба розуміти, що це вже був вересень-листопад – тобто перед зимою десятки тисяч людей опинялися з поруйнованими хатами, вибитими вікнами і дверима, - каже Іван Гоменюк. 

За його ж словами знищувалися читальні та бібліотеки «Просвіти». Плюс, офіційно накладалася контрибуція на село продуктами і сіном. Це було поєднання грабунку зі знищенням матеріальної та культурної основи життя українців. Не уникали погромів навіть маєтності Української греко-католицької церкви, легальних організацій, українські навчальні установи. 

Мали місце й відверті знущання, коли людей змушували цілувати чоботи цим катам, вигукувати прокльони на адресу України та прославляти Польську державу та її очільників. Було кількадесят випадків зґвалтувань, випадки вбивств. Хоча в інструкції для поліції зазначалося, що «зброю не застосовувати, тому що ми маємо справу з умиротворенням, а не з придушенням повстання, щоб не виглядало, що це збройна боротьба». І показник, що з польського боку загинув лише один вояк із понад двохтисячного контингенту, який брав участь у цій акції, говорить, що українці не чинили спротиву. 

Натомість зазнали знущання, національного тиску та приниження. Не відомо, які саме факти про пацифікацію доносили Станіславу Шептицькому його брати Андрей та Климентій, але на нарадах у Пілсудського доходило до таких запальних дискусій і суперечок (і йшлося не тільки про українські проблеми), що ґенерал Шептицький, уже на той час міністр оборони Польщі (призначений 1932 року), висилав до маршала секундантів і викликав його на дуель. Пілсудський не приймав виклику. Він арґументував свою відмову від поєдинку тим, що є начальником Шептицького й стрілятися або рубатися на шаблях із ним не буде…  

Тарас ВАСИЛІВ 

На світлинах: Станіслав Шептицький; маршалок Юзеф Пілсудський, генерал Станіслав Шептицький, генерал Станіслав Галлер; понищена читальня «Просвіти» 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували