Захід підтримали Рада з національних меншин у Республіці Хорватія і посольство України в Хорватії. Серед лауреатів першої премії – наша землячка, що народилася с. Шельпаки на Підволочищині, Надія Мориквас – письменниця, поетеса, літературознавиця, кандидатка філологічних наук. 

У творчому доробку пані Надії понад двадцять книжок. Привітавши свою однокурсницю, випускницю факультету журналістики Франкового вишу, я попросила її поділитися враженнями про фестиваль, про книжки, які вона представила світові, репрезентуючи Україну в Хорватії. 

– Я відразу потрапила в гущу подій, які творять українці об’єднання «Дніпро-Рієка». Моя товаришка – журналістка і перекладачка Марта Мартінчич є відповідальною секретаркою товариства. Як зазначили організатори, метою конкурсу є пошук талановитих літераторів, налагодження дружніх взаємин між країнами і творчої співпраці письменницьких об’єднань.

  
Я репрезентувала поетичний збірник «Танець спійманої рибини» і повість-есей «Повернення Білого ворона». Обидві книги вийшли у чернівецькому видавництві «Букрек». 

– Завдяки львівському книжковому флоему маю кілька твоїх книжок. Одну з них «Меланхолію Степана Чарнецького», цитують багато дослідників. Ти першою дослідила життя і творчість митця, який посприяв виходу у світ пісні «Ой, у лузі червона калина»… Народився цей талановитий чоловік у селі Шманьківці Чортківського району. 

– Степан Чарнецький був театральним референтом, режисером і художнім керівником театру товариства «Руська бесіда», громадським і культурним діячем. Оскільки патріотичний піснеславень українських січових стрільців «Ой, у лузі червона калина» через сто років став символом нашої незламності, зазвучав у світі на рівні з Гімном України, я б хотіла, щоби читачі дізналися про одну з версій народження цієї пісні від першої дослідниці його життя і творчості.  

А історія така. Степан Чарнецький саме працював над постановкою трагедії Василя Пачовського «Сонце руїни» про гетьмана Петра Дорошенка. Замість довгої пісні-скарги «Чи я в лузі не калина була» поет увів у драму іншу народну пісню – «Розлилися круті бережечки». Він переробив у ній слова і створив нову, споріднену з народною, мелодію. Завдяки виставі, пісня, особливо її остання строфа, «Ой у лузі…» стала відомою. Як каже історична довідка, у серпні 1914 року в Стрию її вперше почув чотар УСС Григорій Трух. До першої строфи «Ой у лузі…» він додав нові строфи, в яких замінив історичних «козаченьків» на «стрільців січових», що й склало текст патріотичного гімну українських січових стрільців «Червона калина». Книжку я репрезентувала перед односельцями Степана Чарнецького. До речі, 14 жовтня 2016 року у Шманьківцях було встановлено рекорд України «Наймасовіше виконання стрілецького гімну України». Тут збереглася родинна хата, одну з вулиць назвали його іменем. З нагоди 110-ї річниці від дня народження поета, відкрили  памʼятник і символічно висадили 110 кущів червоної калини. 

– Відрадно, що ти плідно працюєш і в роки великої війни. Мене заінтригувала не тільки назва нової книжки «Повернення Білого ворона», а й те, що на обкладинці впізнала портрет покутського графіка Емануїла Храпка руки відомого на Тернопільщині фотожурналіста Романа Островського. Саме цю книжку ти репрезентувала в Хорватії. 

– Пан Роман розповів мені історію свого знайомства з Емануїлом Храпком, талановитим художником-графіком, який співпрацював із редакціями газет Галичини і Буковини. Свого часу він відвідав художника у його рідному селі Завалля  на Івано-Франківщині, побачив його виставку графіки. Це був творчий звіт художника за десять років, який вразив фотомитця. Тоді він зробив багато світлин і зокрема цю, що стала обкладинкою і візитівкою книжки. Мій твір  про локальну історію – покутську, яка проливає світло на весь український поступ у ХХ столітті. Емануїл Храпко видав перший на Покутті сільський літопис «Історія Завалля». Він був самобутнім художником-графіком, який створив понад 100 шевченківських екслібрисів. До речі, недавно у Снятині разом із книгою «Повернення Білого ворона» репрезентували альбом-каталог «Шевченкіана Емануїла Храпка», яку впорядкував  Євген Новошицький. Доля вділила Емануїлові лише 52 роки, але я впевнена, що твори художника житимуть вічно. 

– Після великої перерви, ти знову пишеш поезію. Це засвідчує «Танець спійманої рибини», яка принесла тобі почесне звання лауреатки Всеукраїнської літературної премії імені Павла Тичини за 2024 рік… 

– Вірші – це емоція, яка живиться миттєвостями, вона єдина адекватно відчуває світ.  «Танець спійманої рибини» один із критиків назвав вибраним з вибраного. А танець про що? Можливо, й про те, що треба зірватися з гачка та поринути у свою стихію, боротися за це, бо неволя – це смерть. 

– Завдяки твоїм книжкам хорвати відкривають для себе Україну. Розкажи про свої відкриття  Хорватії, яка стала для тебе уже близькою... 

–  У мене своя хорватська історія… Їздила туди кожного воєнного року – щоразу на кілька місяців. «У нас було так само» – такими словами зустрічали хорвати перших українських втікачів від війни. Світ побачив руїни українського Маріуполя, що героїчно оборонявся 86 днів, і це нагадало хорватам знищений Вуковар 1991 року у їхній Вітчизняній війні, оборона якого тривала 87 днів. Тут багато українців, які давно живуть, і тих, які отримали прихисток останніми трьома роками. Хорватія, з її морем, озерами, горами і лісами – країна туризму і рекреації, дає змогу працевлаштуватися.   

Українці, з якими мені доводилося спілкуватися, вдячні хорватському народу та уряду Хорватії за політичну, військову, фінансову і гуманітарну підтримку. Там діють програми з оздоровлення наших захисників і дітей українських бійців. Хорватам не потрібно розповідати, що таке війна, що таке агресія, вони це відчули на собі, потерпаючи від окупації сербів. Вони з повагою ставляться до заходів українських громад, цікавляться нашою історією і культурою, долучаються до гуманітарних зборів. А ще вони, як і ми, щиро вірять, що у світі запанує здоровий глузд і зичать нам миру та перемоги над окупантом. 

Людмила ОСТРОВСЬКА, 
спеціальна кореспондентка газети «Сільський господар» у країнах Європи 
м. Рієка (Хорватія) 

На світлинах:  Надія Мориквас; під час репрезентації у Хорватії (зліва направо) – українські активістки Ольга Камінська, Надія Мориквас, Галина Дацюк і Валентина Давиденко (сидить). 




 

0

0

0

0

Ви вже відреагували