Добре, хоч що до приходу Павла Івановича встигла вдягнути халат і почала вимивати з-під ліжок сміття, яким хворі примудрилися «прикрасити» свої палати за ніч. Через годину, якраз до лікарського обходу, всі палати вже виблискували чистотою і свіжістю.

Тільки тепер Ольга помітила, що молода санітарка Лариса ніяк не може дати собі ради із наведенням порядку у підсобках, та й коридор мити не закінчила, тож взялася їй допомагати. Це не входило в її обов’язки, але бачила, що дівчині важко – вона вже на шостому місяці вагітності. А Ольга добре пам’ятала як-то нахилятися з таким животом. 

– Добра Ви людина, Петрівно. Як народиться дівчинка, назву її Олею. Може, матиме таке ж добре серце, як і Ви, – із вдячністю у голосі сказала Лариса, коли закінчили прибирати. 

– Та серце, може, й добре. Але навряд чи люди з таким іменем легко живуть, – сумно усміхнулася Ольга. – Сама бачиш, як я гарую, щоби себе і сина прогодувати. А тут ще й субсидію затримують, а, може, і взагалі припинять виплачувати. А зима, кажуть, буде сувора. Поняття не маю, як виживемо. 

– Не можна так песимістично на життя дивитися, – Лариса аж головою стріпнула. – Ось мій Славцьо женитися не хоче, мама мене кожен день пиляє, а я знаю, що все буде добре, бо так себе настроюю. Я в інтернеті вичитала, що все залежить від того, які ти запити даєш Вселенній. От, до речі, завтра має бути день бажань. Як чогось дуже-дуже захотіти і попросити Вселенну, то точно все здійсниться. Треба тільки дуже чітко сформулювати те своє єдине бажання. Не буду розказувати, що я задумала, але твердо знаю, що мій Славуньо тепер нікуди від мене не дінеться. 

Ольга Петрівна ошелешено дивилася на юну співрозмовницю. У голові майнула думка: «Чи воно таке молоде і дурне, чи я вже справді чогось не розумію?». 

– Я бачу, Ви мені не вірите, – не вгавала балакуча Лариса. – А давайте перевіримо на Вас, як це працює. Тільки Ви завтра не забудьте послати запит Всесенній, бо інакше шанс буде втрачений.

Ніби й несерйозна розмова була, але Ольга цілий день почувалась як не у своїй тарілці. Може, й справді спробувати, а раптом щось зміниться на краще. Прийшла додому і там не знайшла справжнього спокою. Правда, поки готувала вечерю, перевіряла, як син зробив математику і вивчив вірш, голова була забита справами і було легше. А коли вляглися, вона зрозуміла, що її сон ніби пішов у протилежній бік, а думки обсіли голову, як мурахи цукор. Що ж таке придумати, що їй найбільше потрібно? Та багато чого: і зарплата не може покрити всі видатки, і пічка останнім часом почала дуже диміти, а доброго майстра тепер можна знайти з тим же успіхом, що й голку в сіні. Василько мріє про справжній шкіряний м’яч, як у футболістів у телевізорі, а він ого-го скільки коштує. Ольга вже пояснила синові, що їм зараз не до м’яча: вхідні двері треба поміняти на пластикові, бо старі вже зовсім продуваються. Та, як добре подумати, то тих бажань, хоч греблю гати. Бо і город у полі ще незораний, і дрова ще не привезені, і її стара шубка така поношена, що ніякі довгі шарфи вже не можуть закрити потертостей. 

Зрозумівши, що з такими «веселими» думками не заснути, вирішила відкласти це на завтра. Отож потягнулася за старенькою, ще маминою, вервичкою. Молитва якось відволікла, заспокоїла, тож і не зчулася, як заснула. Уранці справді все виглядало інакше. Вона зрозуміла, що просити у Вселенної треба не те, що пов’язане з грошима, чи, правильніше сказати, із їх браком, а щось таке, що може поміняти її життя. Оскільки день ще тільки починався, то вона своє важливе рішення, тобто бажання, відклала на потім, і, відпровадивши сина до школи, поспішила на роботу. По дорозі аж зупинилася, бо їй прийшло до голови, що вона може загадати якесь неправильне бажання і, якщо воно здійсниться, то воно ще більше ускладнить її і так непросте життя. 

Якби її десять років тому запитали, що їй найбільше потрібно, вона ні хвилі не вагаючись, би відповіла: «Щоб повернувся чоловік». Він покинув сім’ю, коли Василькові ледве виповнилося два рочки. Тепер у нього нова дружина, дві дочки, з якими він зрідка приїжджає до батьків у їхнє село. Але річ не в тому, що у нього інша сім’я, а в тому, що для неї, Олі, він наче змалів, обезцінився чи що. Вона, зрідка бачачи колишнього, відчувала тільки одне – жаль, що зв’язала свою долю з такою мізерною людиною, яка навіть не хоче поговорити із власним сином. 

Загадати, щоб зустріти якось іншого справжнього чоловіка? Страшно. Як мовиться, обпечений і на холодне дмухає. Та й кому потрібна чужа дитина? Батьком він Василькові точно не стане. А, може, задумати, щоб син колись став, як і мріє, професійним футболістом? А якщо в нього за кілька років прокинеться інше покликання?

…Пізно ввечері, впоравшись із усіма домашніми справами, і так нічого не придумавши, Ольга, як звично, перед сном стала на коліна і, помолившись, подякувала Богові за прожитий день. Як завше, наприкінці попросила: «Господи, пошли нам миру, здоров’я і доброї долі для Василька». І тихо усміхнулася – оце і є її найбільше бажання.

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували