Доня поїхала в Іспанію ще на початку війни – з тим, що за пів року повернеться. А бач, як вийшло. Спочатку скучала і плакала, навіть додому хотіла вертати. А як ридала Надія, коли почула у слухавці:  

– Мамо, я сьогодні тут бузька бачила. Летів, певно, в Україну. Я його попросила, щоб у наше село прилетів і поселився біля нашої хати. Може, він із тих самих, що торік біля нашого хліва на стовпі гніздо звили?  

Бузьки і справді тоді прилетіли на свою «квартиру», а господиня, слухаючи їх клекіт, весь час поверталася думками до своєї дитини, що у далеких світах. Та найприкріше було, коли деякі «зичливі» односельці перепитували: «То ваша Ліда поїхала на заробітки? І як їй там? Удома вона така пещена була. Ви їй нічого важкого робити не давали». Ті приховані кпини про заробітки довели матір до того, що вона одного разу не витримала і різко відказала Гальці, колишній своїй учениці:  

– А чого це на заробітки? Моя дочка вже знайшла добру роботу. Працює масажисткою і заміж там збирається виходити за місцевого. 
Чи то в таку хвилину було мовлено, чи так доля круто завернула, але десь за три тижні Лідуня подзвонила і повідомила, що зустрічається з приїжджим італійцем, який працює інженером на великому заводі. У мами від такої новини аж тиск підвищився. Трохи заспокоїлася тоді, коли дізналася, що Гвідо молодий, неодружений і не має дітей. А, може, і справді, сімейне щастя, яке оминуло колись її дім, прийшло тепер до її дитини? Дав би Бог.  

…Ще зустрічаючи Лідуню з автобуса, мама помітила, як змінилася її донечка. Вона завжди була гарна, а тепер стала справжньою красунею. Натомість Ліда була дуже розчарована маминим виглядом:  

– Мамусю, чого ж ти так себе запустила? Дивися, обличчя обпечене на сонці, руки поморщені як у селянки.  

– Та я і є селянка, хоч і була вчителькою, – ніяково усміхнулася Надія Кирилівна. – А згоріла на лиці, бо вчора півдня заграбувала город.  

– Навіть мені не розказуй, – замахала руками дочка. – Уже сьогодні займемося твоїм луком.  

– Чим? – Кирилівна аж зупинилася. – Ти про цибулю? То її ще рано садити. Навіть город ще не зораний. 

 
– Ну ти й відстала, мамочко, – весело засміялася Лідуня. – Лук – це те, як ти виглядаєш. Тим більше зараз.  

– А що зараз? – насторожилася Кирилівна.  

– А зараз ми готуємося до мого весілля. Церемонія буде на батьківщині Гвідо в Неаполі. Його батьки, до речі, якісь магнати. Сказали, що на весіллі обов’язково мають бути батьки їхньої невістки. Тата вже нема, так що ти маєш одна гідно представити нашу сім’ю. А для цього ми вже віднині починаємо твоє перевітлення. 

Надія Кирилівна ніяк не розуміла, навіщо їй перевтілюватися. Усе життя пропрацювала на педагогічній ниві, на вроду свою ніколи не скаржилася. Та й вдягалася не гірше від своїх колег. Тим більше, що Лідуня щедро віддавала їй свої добротні кофтини і плащі. Але чого не зробиш задля своєї дитини? Не відкладаючи, Ліда запланувала на завтра поїздку до Львова – там її однокурсник Толік уже свою стоматологічну клініку відкрив.  

– Я йому вже зателефонувала, сказав, що чекає. Знаєш, у розвинутих країнах людину насамперед оцінюють по зубах, в якому вони стані. 

 
– Оцінюють, як стару кобилу, – подумала Кирилівна, але змовчала.  

Повставали рано. Надія ще звечора приготувала свій найкращий зелений костюм, який вдягала тільки на шкільні свята. Акуратно вклала у дульку волосся, навіть витягнула з-під шафи коричневі черевички на «учнівських» каблуках.  

Донька скептично оглянула її і сказала:  

– Ти – як із минулого століття, але перевдягатися вже нема часу. Тільки взуття візьми на низькому, бо в цих не виходиш цілий день.  

Толик у бузковому медичному костюмі захоплено обдивився зі всіх сторін Лідочку, а Кирилівні уважно вивчив порожнину рота і дав вказівки, що саме треба робити. По трьох годинах екзекуції вони пішли в шоу-рум. Це, виявляється, такий дорогий магазин одягу. До Ліди там поставилися з підвищеним інтересом, а до себе Надія Кирилівна відчула приховану зневагу (як-не-як, 35 років у школі навчили її читати людей, як книгу). Хоча дівчатка у дорогих уніформах до неї ввічливо усміхалися, приносили і відносили якісь речі, але це робилося не заради клієнта, а заради грошей, які вони мали з нього викачати. Така впевнена і поважана у себе вдома вчителька почувалася тут, серед сліпучого блиску і фальшивої доброзичливості в очах юних консультантів (диви, як тепер продавців називають!) старою незграбною дурепою, яка навіть нездатна відрізнити слів тренд і бренд.  

Коли вони, добряче втомлені, уже прямували до машини, Лідуня раптом зупинилася біля великої вітрини.  

– Мамусь, сьогодні тут 50% знижка на оптику. Заходимо.  

– Та в мене є хороші окуляри.  Я їх у райцентрі аж за 300 гривень купила, – спробувала протестувати вкрай вимучена виснажливим шопінгом Надія.

 Але не послухатися дочки не могла. Тим паче, 50 процентів знижки – такого у них у селі не буває.  

Незважаючи на похмурий день, приміщення усередині було залите яскравим світлом. Надія глянула на себе в дзеркало на повний зріст і мало не зойкнула. На неї звідти дивилася змучена, у пом’ятому одязі і заляпаному взутті сільська жінка, яка в цю сяючу атмосферу вписувалася, як будяк у клумбу. На жаль, це побачила не тільки вона, але й елітний персонал. Її забрали у якусь кімнату, де мало не годину визначали зір (дивно, районний окуліст вправно робить це за 5 хвилин). А потім сказали, що їй підходять оці окуляри за півтори тисячі. Надія похолола, але це був тільки початок. Бо потім виявилося, що так коштує тільки одна лінза, а ще потрібно було вибрати оправу, найдешевша з яких теж сягала тисячі. Коли прийшов час розраховуватися, Надія уже не хотіла нічого, бо з’ясувалося, що її найдешевші з усіх окулярів потягнули мало не на чотири тисячі, а знижка на них зовсім не 50, а усього 10 відсотків. Надія як вчитель математики швидко вирахувала, на скільки процентів їх надурили.  

Усю дорогу додому вона, прикинувшись, що дрімає, думала. Думала про те, як місто нівелює просту людину, підносячи її до нульового степеня. А ледь переступивши свій поріг, нарешті розслабилася і втомлено сказала:  

– Знаєш, доню, я раніше вважала, що заробітчани – це такі  як ти, що поїхали зі своєї батьківщини у світи. Ні, заробітчани – це ті, що здатні на все задля власної вигоди, аби тільки видурити у простих людей їхні чесно зароблені гроші… 

Валентина ЖДАН 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували