Час від часу поляки піднімають цю трагедію на свої політичні щити, особливо перед виборами. Але ж Волинська трагедія заслуговує не політичних спекуляцій, а найретельнішого вивчення і наукової оцінки з боку істориків, а памʼять жертв (з обох боків) має бути належним чином пошанованою. 
Щоб остаточно припинити спекуляції, було вирішено розпочати розкопки поховань та ексгумацію тіл. Але розпочнуть такі процедури не на Волині, а в Галичині – у колишньому селі Пужники на Тернопіллі. Причина цікава – на Волині не виявлено місць масових поховань поляків, яких можна ексгумувати. А в Пужниках вони є. 

Як відомо (стаття від 26 липня 2020 року, «Кур’єр Галіційскі»), Пужники були селом винятково польським. У 1939 році там мешкало лише дві українських родини, дві змішаних – українсько-польських, і одна єврейська. За даними відомого українського етнографа і громадсько-політичного діяча Володимира Кубійовича, в 1939 році в Пужниках було 1020 поляків і 20 українців. 

Цікаво, що село заснували польські колоністи в другій половині ХІХ століття – вихідці з так званого Надвіслянського краю, який окупували російські війська. Українська земля дала прихисток спочатку цим біженцям, а в період ІІ Речі Посполитої – і родинам польських військових осадників. 

У роки Другої світової війни польсько-українські відносини загострилися. Одним із центрів протистояння стало і село Пужники. Воно було добре укріплене, обнесене ровом, дротяними загородженнями. При в’їзді стояла варта і жоден українець не мав права з’являтися в селі. 1943 року в Пужниках було утворено польську самооборону. Після окупації села радянськими військами, польське підпілля почало діяти у зв’язці з новою владою, вступало у створені нквс так звані «істрєбітєльниє батальйони» (істребки). Співпрацю з «совітами» не заперечують і самі поляки. Так, у цій самій газеті «Кур’єр Галіційскі» було написано, що «аби не залишитися без зброї поляки вступали до «польських стрибків». У такий спосіб і в Пужниках польська самооборона перетворилася на базу «істребків», які палили українські села, вбивали корінне населення. А отже, акція загону УПА 12–13 лютого 1945 року була спрямована не проти мирного населення, а проти банди польських «істребків», які тероризували навколишні українські села. Тому ексгумацію в Пужниках варто проводити паралельно з ексгумацією поховань і в українських селах… Звичайно, якщо організатори хочуть докопатися до істини, а не вчергове підняти Волинську трагедію на свої політичні щити… 

До речі, порозуміння, за бажанням, знаходити легко. Скажімо, в селі Литячі на Заліщанщині до Другої світової теж проживало чимало поляків, яких після війни переселили до Польщі. А римо-католицький костел радянська влада роками перетворювала на руїну та смітник. І от з ініціативи та за фінансової підтримки депутата Верховної Ради України ІІ скликання Миколи Горбаля, інших жертводавців, храм відбудовано та реставровано. Тобто до збереження польської архітектурної пам’ятки долучилася людина, депортована свого часу з Лемківщини в село Литячі. І оскільки місцева громада не мала свого храму, рішенням римо-католицьких ієрархів храм передано греко-католицькій парафії «на ознаменування порозуміння українського та польського народів. Освячений 28 листопада 2023 року, його названо «Церквою Святого Івана-Павла ІІ» на честь першого в історії Папи Римського-словʼянина, який любив польський народ, розумів український та молився за мир між усіма. 
 

Павло СЛИВКА, 
історик 

На світлині: Микола Горбаль. 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували