Віднедавна фотоархіви з'явилися у відкритому доступі, розповідає «Українська правда». Викладено тисячі карток – з обличчями епохи, українськими містами, містечками, сільським побутом початку XX століття. 

«Коли я починав працювати в НТШ-А в Нью-Йорку, там стояли шухлядки з дуже гарними, лакованими скриньками, – розповів «Українській правді» дослідник. – Вони були жовтуватого кольору, з бронзовими ручечками. В них знайшлося, здається, 29 кліше – фотонегативів на склі. Я запропонував президії Товариства оцифрувати матеріали. Отримав 1500 доларів на потужний сканер, і робота почалась». 

Чому архів УСС опинився в Америці? Після Першої світової війни більшість січових стрільців продовжили боротьбу в лавах Української Галицької армії – збройних силах ЗУНР. Однак після закінчення боїв і встановлення тоталітарної влади багато колишніх вояків емігрували за кордон. Інакше на них тут чекали б репресії і тюрми. 

Після Другої світової війни січові стрільці заснували в Німеччині 1948 року Братство УСС. Більшість з них переїхали до США і продовжили діяльність за океаном. Метою їхньої праці було зберегти пам’ять про усусусів. Їхню спадщину передали на постійне збереження Українському музею і бібліотеці в Стемфорді. 

Всього в архівах НТШ-А зберігалось 1200 негативів на склі та декілька сотень фото. Василь Лопух опрацював ще 3000 кліше саме з Українського Музею та Бібліотеки в місті Стемфорді, штат Коннектикут. А також декілька сотень, що були в Українському Музеї Нью-Йорка. 

Почавши в 2000-х сканувати архіви в Нью-Йорку, Василь Лопух пережив потужні емоції. Це була суміш смутку й радості. Кандидат економічних наук, колишній викладач, доцент Тернопільського педагогічного університету, дослідник згадував усе, що чув про УСС з дитинства. 

«Я не є історик, – каже він. – Але, звісно, змалечку я знав про січовиків, хоч і поверхнево. Бо, вочевидь, у радянській школі про це не вчили».  

Василь Лопух народився в Заліщиках на Тернопільщині 1956 року. Там, вдома, часто чув про українських воїнів. «Це не було чимось утаємниченим, – згадує він. – В Галичині співали стрілецьких пісень на родинних святах і зібраннях. Були живі ще люди, які брали участь у визвольних змаганнях». 

З величезним масивом інформації Василь працював у вільний час. Сканування декількох негативів займало 20–25 хвилин. «Але складність не в самому скануванні, – розповідає він. – Підготовка негативів – дуже кропітка робота. Скло треба було вручну почистити від пилу. Або від грибка – він був вже сухий, мертвий, але все одно треба було його позбутися». 

«Деякі негативи мали написи безпосередньо на склі, – пояснює Василь Лопух. – Деякі мали обгортки з воскованого паперу, як для цигарок, з написами, зробленими олівцем. Все це треба було переносити в таблицю, бази даних. Потім перекласти кліше у безкислотні конверти і спеціальні архівні коробки». 

Крок за кроком, рік за роком Василь Лопух повертав справжню історію. 

«Я дивився на ці обличчя. То була сильна генерація молодих, дуже гарних людей. Таких самих, що воюють сьогодні за Україну. Зараз це може здаватися смішним, але я вдивлявся у вичищене до блиску взуття офіцерів і солдатів УСС. Мене пробирав подив і навіть холод, коли я бачив, як вони сидять взимку у чоботах і шинелях у тих шанцях (окопах – УП). Я і раніше мав особливий респект до нашого війська, а сьогодні – особливо». 

Хтось на фото читає німецьку пресу на позиції. У когось з офіцерів на столі портрет Франка. Один - грає на флейті в окопі, другий – на сопілці в офіцерській квартирі. Третій - малює портрети побратимів. Є і такі, що пригощають полонених росіян кавою…  

«Окрім того, що вони прекрасно воювали, українське стрілецтво було дуже романтичною, інтелігентною, освіченою армією», – зазначає Василь Лопух. 

Що було до створення Богом світу, Біблія не каже. Але якою була Україна до того, як її нібито створив Ленін, розповідають світлини 1914–1919 років. На них синьо-жовті прапори, портрети Шевченка, вишиті сорочки, намиста та пишні спідниці, респектабельні костюми та жіночі наряди міської інтелігенції. А ще - дерев'яні церкви або муровані храми… Обстріляний більшовиками, а потім вщент знищений мазепинський собор, на місці якого побудують київський палац піонерів і готель «Салют». 

«Рідний брат моєї бабки служив в австрійському війську, – згадує Василь Лопух. – На жаль, він так давно помер, що я знаю тільки, що він служив. Я пам'ятаю його такі класичні, типові вуса. Ще один, двоюрідний брат бабки також був у війську. Від нього залишився тільки невеличкий скляний келих, що переходив з рук у руки, і тепер він в мене тут, у США. Гарний келишок, трохи більш ніж стограмовий. З емблемою». 

Без поваги до коріння чи бодай звичайної допитливості людська пам'ять слабша за скло, з якого зроблено столітні фотонегативи УСС. Тендітніша за родинний келих Василя Лопуха. 

«Раніше Наукове Товариство імені Шевченка було поруч з Польським інститутом імені Пілсудського, – каже він. – Я до них часто заходив. Бачив, що Польська держава надавала гранти, відправляла у Нью-Йорк науковців, забезпечувала технікою. Польща про такі речі дбає, бо хоче добре вписати себе в світову історію. Наші ж архіви в Америці, наукові, культурні інституції з набуттям Україною незалежності продовжують працювати на ентузіазмі. За рахунок коштів діаспори і пожертв». 

На жаль… 

Євген РУДЕНКО  


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували