Засновниками цього першого сільського культурного осередку були о. Михайло Щуровський, Василь Швидкий, Йосиф Сиваник, Петро Метанчук, Петро Дідурик, Михайло Клюба, Микола Семак, Михайло Сарабин, а його роль в місцевій історії – неоціненна. Не маючи приміщення і коштів, молодь почала гуртуватися в аматорські гуртки й вивчати свою минувшину з часів короля Данила Галицького, національно-визвольних здвигів під проводом Богдана Хмельницького та іші. 

Після Першої світової війни назріла потреба у будівництві  читальні «Просвіти», однак польська влада за війта Теофіла Соботкевича відмовила в дозволі на громадську  землю на майдані. Пожертвував частиною свого саду і городу Андрій Дідурик. Такої великої толоки, як на заготівлі каменю під будову в урочищі Лиса гора, ніколи не знало село, бо долучилися навіть підлітки, дівчата. Стільки припасли матеріалу, що вистачило ще й на кооперативу «Липа», згодом перейменовану на «Будучність». 

30-ті роки минулого століття позначені небувалою активізацією політичного, громадського й культурного життя під впливом «Просвіти». 1932 року зі Львова до села приїхав інструктор Ярослав Булка, який провадив курси кушнірського, шевського крою. Закінчивши дяківську школу, здібний місцевий хлопець Гриць Сараб створив мішаний хор, який виступав у навколишніх селах, повітових фестинах у Підгайцях. З більш як 50 учасників заснували трубний і скрипковий оркестри, гурток народного танцю. Вдосконалювали майстерність й аматори-театрали, що запам’яталися сільчанам п’єсами «Сватання на Гончарівці», «Украдене щастя», «В неділю рано зілля копала» та ін. У них гарно зіграли ролі Алла Дідурик, Марія Козоріз, Наталія Сиваник, Марія Яворська, Анна Семак, Емілія Королевич, Петро Кварценюк, Кость Заяць, Андрій Данилишин, Павло Сиваник, Нестор Сабада, Василь Шеремета. 

Люди потягнулися до знань, освоєння ремісництва. У селі було понад десяток ткачів полотна, декілька кравців і шевців, дві олійні, дві кузні. 
Під час пацифікації, яку поляки називали «втихомиренням», насамперед потерпіла читальня: повибивали вікна, заборонили книжки, радіо. Потерпіли й активісти «Просвіти», але не скорилися. 

Вслід за «Просвітою» у Маркові заснували товариства «Січ» (згодом перейменовано на «Сокіл»), «Союз українок», «Рідна школа», «Сільський господар». До читальні приходили люди, аби послухати батарейне радіо, довідатися, про що пишуть газети «Діло», «Сільський господар», журнал «Жіноча доля», який редагувала в Коломиї монастирищанка Олена Кисілевська (Сіменович). 1934 р. тут урочисто пошановано 120-ті уродини Тараса Шевченка, 1935-го – 40-літній ювілей «Просвіти». 

Більшовицька влада 1939 року заборонила «Просвіту», громадські політичні формування, національну літературу, а читальню використовувала для агітації за створення колгоспів і для іншої пропаганди. 1940 р. ув’язнено дяка й диригента хору Гриця Сараба, якому через п’ять місяців дивом вдалося втекти зі станіславівської тюрми і емігрувати на захід. Шість родин 22 травня 1941 р. було вивезено до сибіру, а загалом із села репресовано 34 особи. 

Надії на відродження духовного й культурного життя за німців не справдилися, в читальні вони облаштували склад боєприпасів, який підірвали 21 липня 1944 року. Згодом уже треті совіти вигнали з власного будинку ініціятора створення сільської «Просвіти» о. Михайла Щуровського, який останні три місяці свого земного життя провів у хаті сусіда Корсана. 

Майже півстоліття національне культурне життя в нашому краї опинилося в скрутних умовах. Але навіть тоді мої односельці не забували свого роду, колядували, засівали, щедрували, ходили з вертепами у новорічно-різдвяні свята, водили гаївки навколо каплички на Великдень. На весіллях та інших дійствах можна було почути стрілецькі та повстанські пісні. Частими були виступи сільських хорів, якими керували Володимир  і Розалія Кочанські, Роман Суканець, Тадей Ковальський, Павло Гладкий. 

Осередок «Просвіти» відновлено1992 року. До цього доклалися насамперед культосвітні та педагогічні працівниці Романія Долженко (Метанчук), Надія Дідора, Марія Метанчук (Гарагуз), Надія Яцканич. Громадське життя засвітилося новими барвами. За головування Михайла Метанчука започаткували дні села. Місцевий вчитель Петро Мельник мріяв створити історико-краєзнавчий музей. 

Напередодні 130-річчя «Просвіти» марків’яни можуть похвалитися хіба що минулим, бо вже нема ні клубу (є тільки напівзруйноване приміщення), ні бібліотеки, ні школи, ні дитсадка. А на місці читальні стоїть пусткою убога хатина світлої пам’яті Ганни Дідурик, дід якої задарма віддав дорогу тоді землю для блага громади.  

До слова, Ганні Яківні судилася нелегка доля. У вирі Другої світової війни пропав чоловік. Єдиний син Михайло трагічно загинув у радянській армії. Залишилася сама, важко працювала на фермі дояркою на колишній марківській фермі. На своє 90-ліття вона ще прийшла на літургію до церкви Покрови Пресвятої Богородиці, а незабаром відійшла у вічність, залишивши добру згадку у земляків. 

Євген КИФОР, 
ветеран української журналістики,  
уродженець с. Маркова на Монастирищині 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували