– Отче Андрію, Вас визнано Людиною року-2024. Що скажете з цього приводу? 

– Раніше на цьому конкурсі мені доводилося представляти різних людей, благословляти цей захід. А цього року був приємно вражений, бо й сам опинився серед лауреатів. Так сталося... І, як мені сказав архиєпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський Теодор Мартинюк: «Отче, прийміть це». Але найбільше запам’яталося, коли на відкритті було сказано: «Головне – бути людиною кожного дня».  

– Розкажіть детальніше про свою родину… 

– Мої батьки походять із села Нивочин Богородчанського району Прикарпаття. Тато ще дитиною був вивезений у Казахстан за те, що його сестра носила їсти повстанцям у Чорний ліс. Її вбили, а всю сім’ю вивезли. Тобто сім’я з дитинства була патріотичною, ми вірили в Бога, щодня молилися, хоча це назагал було заборонено. До нашої хати приходили підпільні священники, які правили службу, хрестили дітей, вінчали молодят. У нашій хаті була заборонена література, скажімо, «Історія України» Грушевського, «Чорна рада» Куліша, «Кобзар» Шевченка... Нас було чотири брати і ми з дитинства знали, хто ми є. Тато працював водієм, а мама повністю присвятила себе вихованню дітей і турботі про господарку. Вони, коли одружилися, переїхали в Івано-Франківськ і всі сини  народилися там. Найстарший брат Микола помер 4 роки тому. А трьох інших братів Бог покликав до священничого служіння. Я – священник у Тернопільській архиєпархії, брат Олег (владика Йосафат) – єпископ у Луцьку. А наймолодший брат о. Василь, священник УГКЦ, апостольський адміністратор для католиків у Казахстані та Центральній Азії. 

– Свої студії в підпільній духовній семінарії Ви поєднували з навчанням у Косівському технікумі народних художніх промислів. Ваша творча жилка іноді нагадує про себе.  

– На художника я планував вчитися з дитинства. Пригадую, до нас додому приходив правити літургію отець Микола Волосянко. Я тоді ще був малим і якось після служби він запитав: «Ну що, будеш священником»? А я відповів: «Ні, хочу бути художником»… Я малював зі школи і мій двоюрідний брат – художник, побачивши ці малюнки, відвів мене до художньої школи в Івано-Франківську. Але коли я закінчував навчатися і там, і у восьмирічці, то постало питання куди вступати далі. Я на той час уже почав студіювання в підпільній духовній семінарії, але все одно потрібно було мати якусь професію. Оскільки я був з небагатої сім’ї, то вчитися у Львові не мав змоги. Тому зупинив свій вибір на Косівському технікумі народних художніх промислів. З Божою допомогою я закінчив навчання з червоним дипломом. 

– Як вдавалося поєднувати навчання і в технікумі, і в семінарії? 

– У Косові служив підпільний священник о. Богдан Геврич, я часто приходив до нього. Він допоміг мені знайти окреме помешкання, аби я не жив у гуртожитку. Бо потрібне було окреме місце, де б я міг молитися та навчатися без сторонніх очей і вух. До того ж студії у  підпільній семінарії проходили в різних місцях на території Івано-Франківщини та Львівщини і туди з райцентру зручно було доїжджати на вихідні.  

Навчаючись у підпільній семінарії і навіть закінчивши її, я малював. Це допомогло мені в армії й опісля, коли потрібно було шукати якусь працю, бо за тунеядство могли посадити до тюрми. Та й виникала б зайва підозра. А мій двоюрідний брат Ярослав працював у художній артілі, то взяв мене до себе і це давало змогу мати більше вільного часу і менше стороннього контролю. Звичайно, я виконував свою роботу, мав зарплату, бо треба було за щось жити. А решту часу міг присвячувати Господу.  

– Але ж творча жилка все-таки не давала спокою? 

– Уже ставши священником, продовжував малювати. Хоча тепер пензель у руки беру зрідка, бо часу бракує катастрофічно. Але малювати хочеться, тож іноді займаюся художньою справою. Скажімо, коли 1993 року я прийшов у катедру, там уже розпочали розмальовування храму. 18 років я займався цим. Тобто всі мої художні знання, здібності давали змогу підбирати художників, пропонувати ідеї, задуми. Я виклав цілу концепцію собору у книзі, виданій про катедру. Там, по суті, я виконував роль дириґента. Строгого… Бувало, деякі художники переробляли роботу, бо виконали її не так, як вимагалося.  

І, до речі, в грудні минулого року в художній галереї відбулася виставка моїх робіт, присвячена 160-річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького та річниці Михайла Бойчука, іменем якого названа художня школа в Тернополі. Свого часу він навчався за кошти Шептицького. Тобто художник у мені живе, потрібно лише знайти час для творчості. 

– 11 лютого Ви відзначили 35-ліття своїх священничих свячень. Якби можна було повернути час, щось змінили б у своєму житті? 

– Важко сказати, я задоволений своїм життям і, напевно, не хотів би нічого змінювати. Колись був інший час – страху і тривог. Хоча 1 грудня 1989-го церква вийшла з підпілля, але мене і ще двох семінаристів висвячували з пересторогою. Тодішній митрополит Володимир Стернюк переживав, що можливо радянська влада дала послаблення, аби виявити прихованих підпільників, повернути гоніння. Нас святили у Львові, приватно, в хатині монастиря Сестер милосердя. Але пізніше з кожним днем виглядало, що вихід із підпілля набирає обертів і вже 18 лютого 1990-го в Зарваниці ми мали можливість відправити першу урочисту службу Божу. Присутні (родина, знайомі) були приємно вражені, побачивши, що ми – священники і стоїмо біля престолу. 

– Священники, напевно, теж цікавляться політикою. У світлі останніх подій, чи не складається у Вас враження, що тоталітарний режим повертається з новою силою? 

– На тлі нинішніх політичних і воєнних подій з’являються «пророки», які намагаються вчити, вказувати правильний шлях. Я не політик і не пророк. Просто хочу відзначити, що Церква понад 2000 років є переслідуваною. При будь-яких режимах. Але Церква, і це теж правда, завжди з народом. Її завдання – вказувати людям правильний шлях. Ми живемо у світі, де є диявол, де багато спокус і сильні цього світу приховано чи відверто хочуть нав’язувати свої погляди, правила. А Церква завжди вказує на гріх і це ніколи не подобається правителям, які прагнуть пригноблювати слабших, забирати краще собі, не дотримуватися моральних та етичних християнських цінностей… І Церкву теж хочуть уярмити, зробити знаряддям своїх політичних цілей. Але ми, якщо хочемо залишатися Церквою Божою, завжди маємо бути на засадах Христових. Так, як каже Глава УГКЦ Блаженніший Патріарх Святослав: «Україна стоїть! Україна молиться! Україна бореться. І ми теж маємо робити все, що від нас залежить».  

Тарас ВАСИЛІВ 

Світлини Ярослава СТАРЕПРАВА 
 

0

0

0

0

Ви вже відреагували