Ні вчителі, ні учні не знали, що директор школи Ігор Володимирович є двоюрідним маминим братом. Дядько Ігор відразу попередив: «У школі я для тебе тільки Ігор Володимирович. Ніхто про наші родинні зв’язки не повинен знати. Повір, так краще для тебе». 

Чим це було краще, Віктор ніяк не міг уторопати, але слухняно виконував усі вказівки родича. 

– Ну як вона? – не зволікаючи, дядько Ігор почав з головного. 

– Так само, а, може, ще й гірше, – тихо сказав хлопець, відчуваючи, як до горла йому підкочується зрадливий клубок. 

– А ти говорив їй усе те, як я навчив? 

– Все-всісіньке. Але не допомагає. Коли я сказав, що ви знайшли гарного лікаря, який лікує від алкоголізму, вона так розсердилася, що аж чашку об стіну розбила. Я її дуже просив, навіть на коліна ставав – нічого не допомогло, – дитина незграбно витерла сльози, що хлинули з очей. 

Ні, Вітя твердий, він ніколи не плакав на людях. А тут відчув, що йому щиро співчувають.

– Так, заспокойся, – дядько поспіхом подав йому склянку з водою, – бо ще хтось зайде. – Надіюся, ти нікому про це не розказував? Молодець. Це наша з тобою таємниця. Повір, люди, щоб тільки дізналися, відразу «візьмуть на язик». А це може вплинути на мою репутацію. Та й до тебе у класі ставитимуться по-іншому, бо ти для них будеш сином п’янички. Вона ж п’є тільки вдома, на роботу ходить справно. Ніхто ні про що не здогадується. А ми це якось переживем, правда?

Легко сказати «переживем». Дядькові Ігорю добре, він після роботи повертається у свою сім’ю, вечорами, напевно, перевіряє домашню роботу дочки і сина, говорить із ними про різні цікаві речі. А Вітька зовсім один, коли мама приходить під вечір додому. Відчиняючи їй двері, він щоразу пильно вдивляється їй в обличчя: може, сьогодні не «причастилася»? Але даремно. Тепер завжди красиві очі мами розфокусовані, огорнені поволокою. Напевно, і з її мізками те саме, бо говорить різні дурниці, які купи не тримаються. Лізе обніматися, а потім починає кричати, навіть бити його. 

Мама такою була не завжди. Вітя кожного разу усміхається, коли згадує, як вони удвох колись весело робили його уроки, гуляли по парку, грали в монополію. Особливо запам’ятався випадок, як Вітька ніяк не міг второпати, з якою швидкістю той прибацаний човняр рухається за течією і проти течії. Тоді мама дала йому тенісний м’ячик і відкрутила воду в крані, наказавши рухати тим м’ячиком вниз (за течією) і вверх. І до нього зразу дійшло. Це ж така проста задачка: там треба додати, а тут – відняти. 

Тепер Віктор із трудом плив за течією свого життя, намагаючись вижити. Найгірше, що зі всіма своїми бідами він був зовсім один. І нікому не можна було про це сказати чи попросити поради. От якби був поруч тато! Але він уже шість років як залишив їх із мамою й одружився десь у Чернівцях. Вся допомога від нього – це ті нещасні аліменти, які приходили справно і тратилися насамперед на горілку для мами. Краще би не присилав. Може, вона, не маючи грошей, не пила би. 

Це почалося не відразу після того, як тато їх покинув. Спочатку мама багато плакала, постійно хворіла, аж поки не знайшла собі «ліків». А Віті тоді відразу віднялося дитинство – почувався відповідальним і за себе, і за маму. Як зробити, щоби вона з цим, як каже сусід-алкаш дядько Степан, «зав’язала». Над таким питанням Вітька довго думав і придумав.

Увечері, коли мама повернулася з роботи, вона із здивуванням побачила, що сина нема ніде у квартирі. Тільки його телефон лежав на тумбочці. Подумала, що він пішов до Олега з четвертого поверху і десь за годину подзвонила у сусідські двері. Коли його там не виявилося, почала телефонувати його друзям – і також все намарне. Тоді задзвонила в поліцію, але там, почувши нетверезий голос, ввічливо попросили абонентку спочатку проспатися. Тоді вона почала обдзвонювати лікарні. Закінчилося все тим, що Вітя, який весь той час сидів у старій шафі, де тримали зимові речі, почув дивний звук, ніби хтось падає. Він обережно вийшов зі свого сховку і побачив, що мама  непритомна лежить серед вітальні. Кинувся до телефона, викликав «швидку».

Повернувшись після лікування, мама справді перестала пити. Чи від того, що лікар сказав, що її серце дихає на ладан, чи справді тому, що налякалася втратити сина. Але здоров’я її помітно здало. На шкільний випускний вона вже не могла прийти, а ще через півтора року її не стало.

Тепер Віктор Максимович приїжджає у рідне місто тричі на рік: на Провідну неділю, на мамин день народження, і в день її смерті.

Пронизливий осінній вітер зривав голову, тож на кладовищі люди не затримувалися. Поклали квіти, помолились – і гайда у теплі квартири. Віктор сидів біля маминої могили уже кілька годин. Він, не помічаючи негоди, розмовляв з мамою. Ні, говорив він один, але знав, що вона все чує і розуміє. 

– Мамочко, я вже директор великої мережі. У мене все добре в сім’ї, багато друзів, зібрав непоганий капітал. Але я віддав би все до копійки, щоб тільки ти була жива. Прости мені. Знаєш, за стільки років я зрозумів, що важливішої людини за маму в житті нема. 

Валентина ЖДАН

0

0

0

0

Ви вже відреагували