Нещодавно ми побували в Купчинецькій громаді, вітали з десятирічним ювілеєм колектив місцевого підприємства  «Агроіндустрія-11», спілкувалися з директоркою Іриною Коваль, ветеранами виробництва, молодою та перспективною зміною. Не могли не згадати і про найболючіше – війну. Тим паче, що від її початку було мобілізовано шестеро працівників «Агроіндустрії». Один із них – Андрій Петришин, загинув ще в серпні 2023 року, четверо досі воюють, а Михайло Ваврів отримав поранення, інвалідність і повернувся до роботи. Усім, хто цього потребує, колектив допомагає, як кажуть, і морально, і матеріально. Пан Василь, який уже шостий рік працює на виробництві бруківки, поділився своїми враженнями: «В такі важкі часи мати добру роботу – це багато важить. А тому і працюємо, і донатимо на ЗСУ. Скажімо, нещодавно оперативно зібрали кошти на тепловізор для колишнього працівника». 

Трохи детальніше про ситуацію розповіла директорка Ірина Коваль: «Я особисто завжди на зв’язку з хлопцями, телефоную до них, випитую про потреби, побажання. І якось мати колишнього нашого працівника Петра, який звільнився раніше, а згодом мобілізувався добровольцем і пішов воювати, попросила придбати для нього тепловізор, причому специфічний, на ліве око, бо з правим має проблеми». 

Ірина Геннадіївна поінформувала, що трудовий колектив оперативно відреагував на це прохання. Буквально за лічені години зібрали потрібну суму та віддали матері воїна. Через кілька днів сам Петро скинув директорці на вайбер фото вже з новим тепловізором і щирими подяками. Але наступного дня зателефонував знову, просив передати щиру подяку всім хлопцям, які долучилися до збору, і сказав таке: «Тепер я знаю, хто мої друзі…». Виявляється, перед тим він звертався до своїх знайомих, яких вважав друзями, а вони йому і не відмовили, але й не допомогли. «То він зі сльозами на очах додав, що як поб’ємо того клятого москаля, повернеться додому і обов’язково знову прийде працювати на «Агроіндустрію», – додала Ірина Коваль. 

На підприємстві не ведуть окремої бухгалтерії стосовно допомоги фронтові, землякам, які воюють. Просто допомагають кожному і хто скільки може: продуктами, грошима, засобами захисту… Коли «Агроіндустрія» придбала машину-тягач «Рено-преміум» та причіп до нього, то довідавшись, що саме такої техніки потребують на фронті, передали її на ЗСУ. 

Але найбільше Ірина Геннадіївна любить розповідати цікаву і повчальну історію про Михайла Вавріва. На заводі він довго попрацювати не встиг. Мобілізували, потрапив у Житомирську десантно-штурмову бригаду ЗСУ. Місяць був на навчанні, а потім їх перекинули в гарячу точку – під Соледар. Там провоював, певно, з тиждень, як прийшов брат і повідомив, що Михайло важкопоранений і лежить у госпіталі в Дніпрі – отримав кульове поранення в хребет, уламками «граду» прошило всю середину – кишківник, печінку… Словом, внутрішні органи. 

Тоді й брата випитували, як це сталося, та коли Михайло Ваврів повернувся додому, захотілося почути цю повчальну історію від нього самого: 

–  Ми були на завданні, противник потужно працював «Градами» й осколки прошили моє тіло. Я впав і чую, що відключаюся, втрачаю можливість володіти собою. Але що робити? Так і лежу, не маючи змоги поворухнутися. А бій триває, стрілянина, якісь люди бігають туди-сюди… Наразі усе стихло і чую, що хтось іде. Гадаю, якщо москалі, то маю на грудях гранату – підірву себе і ворогів. Головне, не потрапити в полон, бо над десантниками там дуже знущаються… 

– І що? – нетерпляче випитували присутні під час розповіді… 

– Говорили українською… 

Тоді Михайло подав звук, його евакуювали та врятували життя. Згодом зробили дві операції в Дніпрі, а в Києві витягли кулю з хребта і так він отримав інвалідність… Але, слава Богу, залишився живий. 

Ми мали змогу коротко поговорити з паном Михайлом про нинішнє життя, запитати, наскільки колектив «Агроіндустрії» підтримував його під час війни та поранення, чим допомагає тепер:  

– Підтримували дуже часто і забезпечували всім необхідним. І не лише мені, допомагали нашій військовій частині. Особливо за мене переживала Ірина Геннадіївна. Вона постійно телефонувала. Підприємство навіть виплачувало заробітну плату, поки я воював, та й після поранення на мене не махнули рукою, а взяли на легшу роботу – охоронцем. Я щасливий, що повернувся на завод, підсумував Михайло Ваврів. 

Та особливо цінний висновок зробила директорка підприємства: 

– Я собі подумала, що багато людей воює на боці України, але розмовляє російською. Кажуть, «какая разніца»… А трапилися б такі Михайлові, коли він лежав пораненим? І все! Він підірвав би гранату і немає людей… І пораненого, і тих, хто до нього підійшов… Для мене це дуже показовий, реальний випадок. І коли мені кажуть іноді «А какая разніца», тобто не має значення, якою мовою говорити, я завжди наводжу цей приклад. Мова має величезне значення! Від неї залежить навіть життя людини…  

Тарас ВАСИЛІВ 

На світлинах: Петро з новим тепловізором, на який донатили працівники «Агроіндустрії-11»; Михайло Ваврів серед побратимів.

0

0

0

0

Ви вже відреагували