Заходив вечір. Галя тільки-но повернулася з роботи і стомлено присіла на лавку під ясенем. Не хотілося йти до хати. Неспокійно було на серці, думки шарпали душу. Впиваючись чистим повітрям, в думках перегортала сторінки свого життя, яке наввипередки бігло перед нею. 

Зростала єдиною дочкою у сім’ї сільських вчителів, від яких відчувала батьківську ласку, тепло та опіку. Щасливе дитинство. Школа, медінститут, робота в місті. Нараз не стало батька. Тож без жодного жалю повернулася до села, де залишилася самотня мати. Влаштувалася на роботу у місцевій амбулаторії, яка пустувала без фахівця. Роботу знала і любила, а за доброту і чуйність люди її шанували. На вродливу карооку молоду медичку задивлялися хлопці. Тож вона вибрала красеня Павла з яким зналася ще зі школи. Йшло до весілля. Але події 2014 року вмить зруйнували їх мрії на щастя. Ніби в страшному сні відбувалося. Київський Майдан, Крим, війна на Донбасі і чорний серпневий день, наповнений гіркотою, болем і розпукою, коли Павлові бойові побратими привезли його у труні додому.  

Минав час, але біль втрати першого  кохання мучив і залишався в душі надовго. Згодом набивалися залицяльники, але вона не поспішала нікому відкривати свої почуття, замкнула своє серце, не шукала більше у своєму житті нікого. Спостерігаючи душевне страждання доньки, мати не раз заводила розмову, що життя не зупинилося, воно триває, і треба думати за своє майбутнє. Проте дівчина на це мовчала. Так із тим болем самотньо обидві жили. Мати з посивілими скронями поралася біля хати, відчуваючи потребу чоловічих рук на обійсті, а Галя цілковито переймалася роботою. Непомітно підкралася так тридцятка віку. 

Декілька разів її перепиняв по дорозі автомобілем сільський підприємець Микола. Кілька років тому в нього трагічно загинула дружина, і він сам виховував дві малолітні дочки, в яких Галина часто лікувала застуди. Помічала, як чоловік часто намагався завести із нею розмову, щось важливе сказати, але вона прагнула уникати з ним спілкування. Бо що можуть люди подумати. Їм не заборониш. У селі видно все, як на долоні, і не сховаєшся ні з чим. 

А оце, коли сьогодні поспішала додому, Микола мов з-під землі виріс перед нею. Зупинив і зашарівся, ніби хлопець на першому побаченні, й не скажеш, що батько двох дітей. Каже: 

– Маю до тебе справу. 

– Що тобі, Миколо, до мене? Я самотня жінка, а ти переймаєш мене серед вулиці, люди бозна-що можуть подумати, почнуть плескати язиками. 

– Мені байдуже, Галю, – якось  впевнено заговорив він.– Ти знаєш добре, та й ті люди бачать, як мені важко самотньому з малими дітьми без жіночих рук. Зважуся говорити відверто. Давно вже виношував у собі думку просити тебе замінити матір моїм дітям, стати мені дружиною.  
Від почутого стояла  мов вкопана, мовчала, не могла відразу й слова вимовити. Не мала сили підвести голову, глянути у вічі тому, хто просив бути йому за дружину і за матір його дітей.  

– Ой, нелегка ця справа, Миколо, – нарешті спромоглася заговорити і щиро глянула своїми променистими очима на чоловіка. – Дуже непроста ця справа, – ще раз мовила. 

А Микола виявив у тих очах таку довіру, що від радості усміхнувся. 

– Якби не вулиця, Галю, то й обняв би відразу, пригорнув до грудей і навіки ми були б у парі,– мовив.  

Легко звільнивши свої руки з його  великих теплих долонь, промовила: – Знаю, що важко тобі одному, але ти, мабуть, забув про дітей, про те, що діти скажуть, як вони це сприймуть. 

– Не будемо нічого на вулиці обговорювати, чекай мене ввечері вдома, – сказав поспіхом і, не чуючи землі під собою, сів у легковик та поїхав. 

Треба б мені приготуватися до зустрічі, думала Галя, сидячи незворушно під ясенем, заколихана його монотонною піснею. Це ж треба і з матір’ю переговорити, порадитися з нею, що робити. Важко було опанувати думками, що в голові снували і не давали спокою, заполонили душу тривогою і сум’яттям. Сама не знала, чи радіти, чи печалитися. Нарешті, з важкими думками подалася до хати. Мовчки перевдягнулася, а серце трепетало, як у загнаної, сполоханої пташки. Мати поралася на кухні, готуючи вечерю.  

Так і незчулися, як згодом рипнули вхідні двері і поріг переступив Микола. Тільки не сам, а з маленькими дочками – Надійкою і Катрусею. Як увійшли, так і стояли за порогом мов укопані. Мати, нічого не знаючи, спантеличено поглядала то на Галю, то на чоловіка. На якусь мить у хаті запала мертва тиша. Нарешті, першими її порушили діти. Вони підійшли до Галі і щиро мовили: 

– Будьте нам мамою, тітонько Галино.  

На очах у неї набігли сльози, а серце стиснулося від розпуки. Хотіла щось сказати, але не знаходила слів, лиш міцно пригорнула дітей до себе та обцілувала…  

Тієї ночі Галя з мамою, сидячи біля вікна, до самого досвітку не склепили очей. Надворі місяць ховався за сірі з поволоками хмари, а зорі тихо замріяно танули на небі. Поволі холодне сяйво місяця сповзало неквапом із ясена та заливало хату. Ніч відходила в блакитну далечінь. Світало. 

 
– Що, мамо, робити? – зважилася на розмову Галя.  

– А що я в цім ділі важу? Вирішуй сама. Чоловік він порядний, добра не позичати. Знають люди і тебе. Наша совість чиста. Нікого ми не зганьбили, в нікого не відбили чоловіка. Може, Микола і буде твоїм щастям, доню. 

Слухала матір і схилялася думками до того, що повинна таки стати матір’ю осиротілим дітям. Бо глибоко запали в серце ті слова дитячі, не йшли з голови: «Будьте нам мамою, тітонько Галино». 

– Не печалься, дитино, – промовила мати і пригорнула її до себе. – Мабуть, десь довго в дорозі блукало твоє щастя, але ось воно і прийшло до тебе. Хай буде так, як діти просять. Заміни їм матір, а я онуків бавитиму. 

Ранок зазирнув у вікно до хати, озолотив сонячними променями затишну оселю і рясно осівся на стінах. 

Іван ДУФЕНЮК 


 

0

0

0

0

Ви вже відреагували