– Ніколи не жив у селі, але заради тебе, Розочко, йду на таку жертву, – говорив Сергій. 

А через рік думки і мова чоловіка кардинально змінилися. 

– Люба, тут рай. Не порівняєш красиву природу з асфальтом і коробкою у багатоповерхівці. А огірочки і помідорчики з власного городу, я зроду такої смакоти  не їв! – Сергій аж сяяв. 

Та якось улітку, в порожній сусідській хатині несподівано оселилися сусіди. Молоді люди сварилися щодня і спокою тепер годі було сподіватися. Постійні скандали були «квіточками». Одного разу Роза стала свідком, як Микола гамселив Галину. Дружина не кричала і не пручалася, а мовчки зносила знущання знавіснілого нелюда. Двоє переляканих діток забилися у куток і тихо плакали. 

Старша жінка відразу викликала поліцію. Але Галина все заперечувала. Мовляв, посварилися, вона сама впала і ніхто її пальцем не чіпав. 
Коли наступного дня Микола пішов на роботу, Роза вирішила будь-що відверто поговорити з Галиною. 

– Навіщо терпиш покидька? – питала Миронівна. 

– А хто і що я без нього? Микола гроші заробляє, у нас діти. Кому я потрібна? І, мабуть, кохаю його. 

– Це його слова, які вклав тобі в голову. Ти ж жінка, мати і насамперед людина, у якої мають бути свої мрії та бажання. І це не кохання, а хворі стосунки, співзалежність. Любов – це турбота, насолода і спокій. Запам’ятай, справжній чоловік має контролювати свої емоції, а не накидатися з кулаками на беззахисну жінку. Повір, я сама колись пережила подібний жах. 

– Ваш Сергій теж вас бив і схаменувся? – загорілися очі у збентеженої молодиці. 

– Та ні, не тіш себе марними сподіваннями. Сергій – другий чоловік. А Іван був першим. Казав, що б’є, бо любить і щоб я його слухалася. Такою була модель сім’ї мого чоловіка. Свекруха терпіла та й мені так веліла. Говорила, таке життя. Я дурненька у рот усім заглядала. Рік за роком і їм вдалося мене переконати та  зацькувати. 

Тепер просто не віриться, але в подібному жаху прожила 25 років. Дві доньки, слава Богу, заміж вдало вийшли. Їхні половинки на руках кровинок носять. І вони почали розмовляти зі мною, щоб я більше не терпіла наруги. Теж не один раз викликали міліцію, але я правду приховувала. Іван тоді на поріг донечок не підпускав, називав зрадницями. Але вони мене не полишали. Постійно дзвонили, приїжджали і сварили свого батька. 

У мене почалися проблеми зі здоров’ям. Не жарти, стільки літ побої терпіти. Іван мене якось штовхнув, зламала ногу і я поїхала після лікарні до старшої доні Світлани жити. Опісля з психологом познайомилася. Поступово спеціаліст мене до життя повернув. З кожним днем розуміла, що наді мною просто знущаються. До чоловіка більше не повернулася, розлучилася. Потім ще довго відновлювала здоров’я. А коли зцілилася, діти купили абонемент до спортзалу і я розквітла. На море вперше з онуками поїхала. А до того завжди відмовлялася. Говорила, «Ну навіщо мені ця солона калабаня?» Навіть за кордоном побувала, Грецію побачила. Світ такий великий і цікавий!.. 

Так що від тебе не відчеплюся, в біді не покину. Ти мусиш заради себе і дітей змінити нікчемне існування. 

Розлючений Микола згодом відьмою називав Розу Миронівну. Але їй було байдуже. Зовсім скоро жінка навіть вмовила Сергія відвезти її до Галининої сестри. Хоча дорога була далека, проте Роза вирішила будь-що допомогти сусідці. 

– Ви Світлана? – запитала Роза. – Галину рятувати потрібно, а то Микола рано чи пізно зовсім її скалічить. Діти дуже страждають. Вони, не доведи Господи, можуть сиротами зостатися. Аби не сталося трагедії, потрібно вчасно зупинити домашнє насилля. 

– А це її власний вибір. Бачили очі, що вибирали. Ми її про непутящого попереджали. Галина тоді нікого не слухала. Нехай тепер сама розвʼязує проблеми, – випалила та і зачинила перед носом двері у спантеличених приїжджих. 

Галина як у воду дивилася. Казала ж, що Світлана різка, вони давно не бачилися і навіть не спілкуються. 

Тоді Миронівна з Сергієм поїхали до Галининої тітки. Анеля Дмитрівна, вислухавши важку розповідь про племінницю, розплакалася.  

– Давненько я небогу не виділа. А Микола суворо заборонив навідувати їх. Я теж якось поліцію викликала, коли він руку підняв на вагітну Галинку. Та він тоді просто озвірів. Мене з хати випхав із прокльонами та нецензурною лайкою. Їм тоді довелося у ваше село переїхати. Люди теж почали йому зауваження робити. Ось Микола і продав помешкання, втік до іншої місцевості. Номер мій заблокував чи зовсім стер, не знаю. Але відтоді ніякого спілкування з ними немає. Перекажіть, нехай Галя з малечею до мене назавжди переїжджає. Я зовсім самотня. Чоловіка поховала, а власних діток Господь не послав.  

Через кілька днів Роза з Сергієм таємно перевезли сердешну Галину і дітей до тітки. Галя написала заяву у поліцію про жорстоке поводження. Нелюд ще довго не давав сім’ї спокою. Погрожував, шаленів і лякав розправою. 

Та, зрештою, не без допомоги настирливої Рози, реабілітаційний центр прийняв Галину з дітьми. Жінка поступово відновлюється. Вона безмежно вдячна небайдужій сусідці завдяки якій зрозуміла, що себе і життя потрібно любити і цінувати. 

Роза вірить, Галина обов’язково знайде свою долю, у неї все хороше тільки попереду. Головне – не опускати руки… 

Оксана ВОЛОШИНА 

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували