– Знаючи, Петре Йосиповичу, що Ваше родинне дерево живиться лемківським корінням, упевнений: саме це надихнуло на таке фундаментальне дослідження. 

– Край моїх батьків такий дорогий серцю, як і для них, бо змалку почав уявно пізнавати його з розповідей найдорожчих мені людей. Мрія побувати там справдилася аж недавно. 

У Криниці (тепер курортно-санаторне містечко – авт.) народилася моя мама Ганна (у дівоцтві Гальчак), тато походив із сусіднього Тилича, де б’є джерело мінеральної води. Мій дідо Петро був знаним в околиці столяром, бондарем, покрівельником, другий дідо Теодор – заготівельником худоби, за якою їздив аж в Галичину. Бабусі займалися домашніми справами, вихованням дітей. Сім’ї мали відповідно 10 і 6 гектарів поля. 

– Історія цього краю описана багатьма науковцями. Що ж нового вдалося Вам «розкопати»? 

– Не перший взявся за цю тему без претензій на істину в останній інстанції, бо є такі речі, які вже не розгледіти чітко через плин часу. Тож довелося детально вивчати все доступне, написане попередниками. 

Із XV століття збереглися королівські грамоти, циркуляри,  універсали, судові акти і протоколи, які зібрані в «Аkta chgrozckich I ziemskich» (Львів, 1868–1931), «Zrodla chdziejowych», книгах Сяніцького суду XV–XVIII ст.,  інших. Цінним джерелом історії лемків є «Акти села Одрехови XV–XVIII ст.», написані тогочасною українською мовою. Поважним джерелом для вивчення соціально-економічного становища лемків є Йосифінський (1785–1788) і Францисканський (1819–1820) поземельні кадастри. Історії, культурі субетносу та географії Лемківщини присвячено низку наукових праць довоєнного і повоєнного періодів. Опираючись на ці дослідження, доповнив їх першоджерельними й архівними матеріалами, виклав у  хронологічному плині, об’єднав у єдине ціле. 

  
Монографія ілюстрована старовинними світлинами. Намагався висвітлити історичні аспекти не тільки тієї частини Лемківщини, що нині належить Польщі, а й на території Словаччини та українського Закарпаття.

 
Працьовитий і миролюбний лемківський етнос, не маючи, як і матір Україна, власної держави, завжди був об’єктом переслідування, спровокованих конфліктів. Під час Першої світової війни особливо загострилося давнє політичне протистояння: українофіли на східних теренах проголосили Команчанську республіку, яка увійшла до складу ЗУНР, а москвофіли на заході створили Флоринську республіку, яка мала увійти до російської імперії, а згодом Чехословаччини. У міжвоєнний період протистояння перейшло у релігійну площину – між греко-католиками та православними. У 1926 році віряни греко-католицької парафії у Тиляві масово перейшли до православної церкви, це був початок довготривалої конверсії, що більше відома під назвою Тилявська схизма. Паралельно у період 1934–1947 років на частині лемківських деканатів Перемишльської єпархії УГКЦ існувала так звана Апостольська адміністрація Лемківщини, яка підпорядковувалася Ватикану.  

А найбільша катастрофа була організована комуністичними владами  Польщі й УРСР так званим «добровільним переселенням», а фактично депортацією  лемків. Пізніше терор корінного населення продовжився горезвісною операцією «Вісла». Описуючи ці факти й події, опирався на спомини рідних і близьких. 

Загалом монографія розрахована на дві книги, а ще хотілося би написати третю – про відродження життя, культури, побуту, звичаїв, традицій переселенців у незалежній Україні. 

– Коли ж можна буде прочитати цей двотомник? 

– Рукопис готовий до друку, але профінансувати поліграфічні видатки зі своєї пенсії не можу. До адміністративно-територіальної реформи Монастирська районна рада і райдержадміністрація посприяли у виданні об’ємної книги про національно-визвольну боротьбу за незалежну Україну на теренах Монастирищини і  Коропеччини та чотиритомника історії Монастириськ від сивої давнини до сьогодення. Нині ці книги мають центральна публічна  і сільські бібліотеки-філії, школи. Якби не повномасштабна російська агресія в Україні, розраховував на сприяння обласних структур, але тепер це не на часі. 

Прикро, що не вдалося зберегти район, бо Монастириська ще 1994 року отримали статус неофіційної лемківської столиці. А наші сусіди-прикарпатці зуміли зберегти аж два райони з компактним проживанням гуцулів – Верховинський і Косівський. І зробили це просто: пройшлися Хрещатиком у національних строях під звуки трембіт, скрипок, цимбалів і помітингували під стінами парламенту. Чи ж не могли і лемки так заявити про себе? 

Євген КИФОР, 
ветеран української журналістики  

На світлині – історик із Монастириськ Петро Козубський. 
                                            

 

0

0

0

0

Ви вже відреагували